Одеса була заснована в 1789 році російською царицею Катериною ІІ та стала четвертим за розмірами містом імперії. Порт приваблював іноземців, шукачів кращої долі та авантюристів, тому згодом там виник і розвинувся харизматичний кримінал, непересічний гумор, курорти та кіно…
Сучасна війна Росії проти України змусила багатьох мешканців українського півдня переосмислити міфи радянських часів про місто чарівних бандитів із окремою «одеською мовою».
Та все ж виконання закону про «Про заборону пропаганди російської імперської політики і деколонізацію топонімії» відбувається в Одесі чи не найповільніше, якщо порівнювати з іншими містами України, і наштовхується на опір мешканців і саботаж місцевої влади. Досі документація на демонтаж 13 пам’ятників російським поетам і царям тут чекає на розгляд Одеської міськради.
Противники деколонізації міста кажуть, що прагнуть захистити мультикультурність та ідентичність Одеси. Їхні опоненти наполягають, що за словами про захист мультикультурності часто приховується прагнення убезпечити існування в Одесі переважно російської культури.
Найбільш завзяті противники деколонізації написали листа до ЮНЕСКО із закликом повпливати на українську владу і «зупинити спотворення» Одеси, чиє історичне середмістя перебуває під особливим контролем організації.
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова повернулася з Одеси і розповідає, як довго ще місту бути заручником свого міфу.
[BANNER5]
Зустріч із містом протиріч і мостів
У новому році Одесу ще не накривали морози. Тут люди на вулицях насолоджуються сонячними теплими днями. Сонце освічує центральні квартали, а разом із ними – тріщини й обдерту штукатурку на старовинних спорудах, надбудовані на них неоковирні балкони і замальовані графіті фасади.
Ми з істориком мистецтва Кирилом Ліпатовим зустрічаємося в парку імені Тараса Шевченка. Тут серед дерев за Алеєю героїв ховається колона-пам’ятка імператору Олександру ІІ. Цей російський цар прийшов до влади, коли Шевченко перебував на засланні в Казахстані. Він помилував багатьох політичних в’язнів, але не українського поета – Шевченко ще три роки провів у вигнанні. Також Олександр ІІ Емським указом заборонив друк творів українською мовою, зокрема й авторства Шевченка.
Олександрівську колону в парку переназивали тричі й усе в ХХ столітті: пам’ятник ІІІ Інтернаціоналу в 20-х роках, 300-річчя возз’єднання України з Росією в 1954-му, монумент Олександру Суворову – в 70-х. В 2012 році, вже в незалежній Україні, їй повернули оригінальну назву на честь російського царя і відновили – з двоголовим орлом, мономахівською шапкою, гербом Одеси.
На цих протиріччях і стоїть нині місто.
Тепер ця колона – одна з кандидаток на вилучення з публічного простору. Всього пам’яток російській імперії, які підлягали б знесенню, було 19. Зараз таких лишається 13, документи на демонтаж ще не підписані міською радою. Лише пам’ятник Володимиру Висоцькому біля Одеської кіностудії змогли оперативно демонтувати й передали на збереження установі. Зі стелою Леніна на монументі «Крила перемоги» впорались місцеві активісти.
Парадоксально, але більшість символів російської імперії були відновлені чи споруджені в Одесі якраз за останні 30 років, вже за незалежної України. Зокрема і пам’ятник Пушкіну біля музею його імені (від початку повномасштабного вторгнення він ховається від обстрілів у дерев’яному саркофазі, розмальований громадою в червоно-чорний), і скульптура Бабеля, і монумент Катерині ІІ.
[BANNER1]
Кирило Ліпатов був одним з тих, хто підписав листа до ЮНЕСКО з вимогою призупинити деколонізаційні процеси в місті. Він аргументує це тим, що низка пам’яток, що підлягають демонтажу, є частиною архітектурного ансамблю історичного центру:
«Процеси, які називають деколонізацією, дійсно відбуваються. Але чи можна це назвати послідовною роботою на різних рівнях? Я б так не сказав. Головна моя претензія до деколонізаційних ініціатив в Одесі – вони відбуваються реактивно, непослідовно й, можливо, навіть кулуарно. Якщо ми прагнемо отримати сталі результати, ці процеси повинні бути більш відкритими, із залученням експертної думки й громадськості«.
До війни Кирило Ліпатов працював в Одеському художньому музеї під керівництвом Олександра Ройтбурда. В розмові Кирило виважений і опирається на свої знання культурних процесів. Хоча в дописах на Facebook називає прихильників деколонізації Одеси «інтегральними націоналістами».
«У Memory Studies існують дві парадигми: презентизм і критичний підхід. Презентизм припускає, що наше сприйняття минулого залежить від сучасності. Це дало нам багато важливих феноменів, як-от «нерозказані історії» в американській історіографії: жіноча історія, Black History тощо.
Однак презентизм може призводити до явищ, подібних до Cancel Culture (культура скасування, – УП) й іноді спричиняє певний відкат.
Наприклад, французький історик Еммануель Фюрекс описував це як повернення пам’яток до їхнього колишнього стану. В Одесі ми бачили щось подібне: пам’ятник Катерині II встановили в 1901 році, а демонтували вже в 1918-му. Влада доклала значних зусиль, щоб отримати дозвіл на встановлення пам’ятника від Петербурга, що стало можливим лише за часів Олександра III. Утім, пам’ятник простояв недовго, а знову з’явився в просторі міста за незалежної України. Тож необережна робота з минулим може повернути його в несподіваних формах«.
Знесення цих монументів не гарантує змін у свідомості містян, вважає Ліпатов. Щоб Одеса стала українським містом, потрібно працювати із символами, що в ньому перебували й будуть з’являтися:
«Робота з публічним простором і колективною пам’яттю має бути виваженою. Якщо незручне минуле просто ховати чи знищувати, це не призведе до осмислення. Тому я був одним із ініціаторів того, щоб автентичні скульптури з пам’ятника засновникам Одеси (та Катерині ІІ, – УП) були перенесені до музею. У музейному просторі, який є своєрідною «стерильною лабораторією», можна проводити дискусії та конкурси з переосмислення цього монумента«.
[BANNER2]
«Українська правда» впродовж кількох тижнів намагалась отримати від Одеського департаменту культури інформацію, на якому етапі зараз перебуває розгляд документів про демонтаж російських і радянських пам’ятників. Але відповідь ми так і не дочекалися – чиновники вдались до традиційних методів комунікації: директор департаменту у відпустці, а без нього такої інформації не дають.
Пам’ятник Катерині зараз зберігає Одеський художній музей – його знесли ще в 2022 році. Всередині Музею показують роботи Максима «Далі» Кривцова, мандрівну виставку World Press Photo 2024, роботи сучасних українських художниць. Спецфонди, серед яких багато картин російського імперського періоду, нині «переосмислює» науковий відділ музею.
Ось як цей процес пояснює комунікаційниця музею Валерія Шевченко:
«Ревізія сталих уявлень про минуле, коли частина спільноти є їхніми носіями, вимагає від дослідників майстерності канатохідця, щоб уникнути обох прірв. З одного боку, існує спокуса спростити вирішення задачі та записати всіх причетних до апологетів режиму. З іншого, є вірогідність заподіяти ще більшу шкоду, коли люди старшого віку опиняться в зовсім незрозумілому для них оточенні символів нової епохи. Тож одна з фундаментальних задач – спробувати відбудувати місток між минулим і сучасним«.
Проте Валерія одразу ж зауважує, що зводити такі містки музею заважає відсутність фінансування для фахівців та організації подій. Тож публічних лекцій і дискусій годі й чекати.
[BANNER3]
Міф Атлантиди, або Згадки про культурний центр
Йдучи містом помічаю на старовинній забудові «Блакитні щити» – нагадування, що більшість із цих будинків мають перебувати під охороною місцевої влади і тих, хто в них нині живе.
Більшість споруд тут набагато старші за імперські пам’ятки, які захищають противники деколонізації. Одеське середмістя в стилі класицизму сформувалось у 19-му столітті. Творцями його стали європейські архітектори та інженери, що прибули до Одеси на хвилі розвитку міста й портової зерноторгівлі. У радянський період на вулицях з’явився конструктивізм. А в 21 столітті – багатофункціональні комплекси з вкрапленнями поштоматів, літніх майданчиків, терміналів і МАФів довкола.
Історії про багатокультурне середовище невпинно оспівуються, натомість про стан забудови не з’явилося ще жодного анекдоту. Руйнування стали частиною війни, але війна не завжди була їм причиною.
«Нематеріальна культурна спадщина часто вважається значимішою, ніж нерухома. І це здається логічним, адже саме нематеріальні елементи, такі як історії, традиції чи атмосфера місця, створюють унікальність. Але вся ця взаємодія та атмосфера базуються на архітектурі й міському плануванні. Без належної уваги до нерухомої спадщини система просто не працюватиме«, – пояснює Яна Образцова, співзасновниця громадської організації Pixelated Realities та координаторка Стратегії розвитку культури Одеси.
Для вирішення цих проблем команда Pixelated Realities розробила довідник культурної спадщини Одеси і намагається оцифровувати цінні архітектурні пам’ятки. У документі описано стан об’єктів і пропозиції щодо збереження – перші мінімальні кроки. Громада має звернути увагу на своє середовище існування.
Наприклад, мешканці можуть займатися дрібними реставраційними роботами: доглядом за дверима чи вікнами. Адже, як наголошує активістка, важливо розуміти, що заміна старих воріт чи вікон найчастіше є недоцільною, адже вони можуть бути унікальними прикладами ковки XIX століття.
«Місто також має створити план управління об’єктами, розробити науково-проєктну документацію для його історичного центру, що визначить, які об’єкти слід зберігати. Наприклад, в Одесі досі немає наукових робіт, які визначають оптимальну висотність забудови. Без таких досліджень неможливо прийняти якісний план захисту, адже рішення, засновані виключно на політичній волі, є ненадійними й недостатньо обґрунтованими«.
До процесу деколонізації Одеси долучаються й радикальніші активісти. Вказівники з вулицею Пушкіна замальовані чорною фарбою. Сам Пушкін на Приморському бульварі звик до подібних акцій – червона фарба на бюсті, поліетиленові пакети й пікети.
Позаду постаменту, на одній з адміністративних будівель, колони прикрашає плакатна плащівка в колір прапора. Поки пам’ятник стоїть, плакати нагадують, що Одеса – це Україна.
Те, як місцева влада з комунальниками плекають постамент поета, відчищають після акцій протесту та оберігають від демонтажу, неймовірно контрастує з місцем проживання Пушкіна в Одесі. Поет жив у місті під час свого південного заслання трохи більше як рік, з червня 1823 по липень 1824-го.
У дворику будинку, де він мешкав, гостей зустрічають старі дерев’яні вікна й двері, тьмяне освітлення і потріскані стіни. Зараз відвідувачів приходить небагато, тож колектив музею, що працює тут, радіє кожній можливості поспілкуватися з гостями.
У розповідях про пушкінську Одесу все здається зачаровано-казковим. Місто виросло за помахом руки, як у міфічній історії, поет тут закохувався, надихався, але жалівся, що довкола «нагая степь». Експонати у випадковому порядку підписані російською й українською, й перша часто переважає.
Неочікувано в останній залі помічаю стенд з офортами і збірками творів Шевченка. Екскурсовод пояснює, що з ним Пушкін пов’язаний опосередковано через російського поета Василя Жуковського. В Одесі Тарас Шевченко ніколи не був, але за легендою фарби для малювання йому надсилали саме з цього портового міста.
«Они не были знакомы, но их биографии как бы в чем-то схожи. Они оба бунтари, оба и художники (Пушкін у своїх рукописах часто додавав скетчі портретів – УП), и поэты. В одно время жили, и их как бы вместе повенчала народная молва, а потом и Горького вот к этой плеяде народоборцев добавили«, – пояснює пані наявність збірки з трьома іменами.
[BANNER4]
Перлина в закритій мушлі
Озирнувшись на Театральній площі біля пари туристів, помічаю брунатну стелу – «Героям Радянського Союзу Одещини». Ще в 2022 році місцева влада обіцяла перенести пам’ятку до Алеї слави, а фасади відреставрувати. Відтоді панує штиль.
До воріт Одеського художнього музею прямують відвідувачі й зникають за високим порогом. У його підмурках збираються дослідники міста, історики, журналісти та інші культурні дієвці. Підвал Одеського художнього музею зберігає рами від полотен, що зараз перебувають у фондосховищах.
Тут таки відбуваються дискусії – темою розмови обирають минуле як виклик і як ресурс. Вже за п’ять хвилин від початку виникають перші сплески обговорень. Зі сцени спікерки говорили українською, декілька людей із залу спілкувались з ними російською.
«Що таке колективна пам’ять? Це знання, які популяризуються в певних наративах. І найважче для тих, хто звик до цих наративів, побачити, що там не так, і продивитися ці складні вузли. Ми всі маємо розмовляти один з одним, а якщо ми розвішуємо ярлики – ми нікуди не сунемося. Важливою є готовність почути аргумент іншої людини«, – пояснює зі сцени дослідниця та докторка філософських наук Оксана Довгополова.
І справді, авдиторія цього обговорення є різною, а дискусія триватиме дві години. Розмова про минуле переростає в суперечку щодо приватного права на розвиток свого міста, проблеми децентралізації, неартикульовану присутність у місті інших національних меншин. З минулого виринає лише рескрипт Катерини ІІ про створення гавані у Хаджибеї, поселенні, що передувало сучасній Одесі.
Учасники подіумної дискусії притримуються академічної лексики. Інколи створюється враження, що за нею вони ховаються від аж занадто активних опонентів.
«Завдання, яке ми з колегами бачимо перед собою – інтегрувати регіональну пам’ять у загальноукраїнський гранд-наратив. Ця пам’ять має об’єднати українців, зі збереженням специфіки мультикультурності для таких міст, як Одеса. І головна задача полягає в тому, щоб ми не протиставляли місто Києву чи Харкову абощо, а навпаки шукали та прокладали об’єднуючі містки«, – розповідає історикиня та начальниця Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Марія Тахтаулова.
Мультикультурність Одеси зараз виглядає лише частиною міфу цього міста. Адже найбільше увиразнена та підтримується присутність саме російської культури, говорять історикині-спікерки. Попри те, що до міста щосезону навідувалась Леся Українка, а на кіностудії сценаріями ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління – УП) опікувався Олександр Довженко, головним редактором кінофабрики був Юрій Яновський і про досвід роботи там розповів у своєму «Майстрі корабля«, – пам’яток їхньому спадку в місті обмаль. Не кажучи про Хаджибей – порт, що зазнав розквіту за Османської імперії.
Але маленькими тихими кроками йдуть зміни – сквер Паустовського перейменували на честь Номана Челебіджіхана, засновника Кримськотатарської Республіки. Звучать пропозиції назвати сквер Космонавтів парком Лесі Українки, поставити їй монумент.
Великого поштовху дискусіям про деколонізацію надало повномасштабне вторгнення. Тоді в місті заговорили про інший, неросійський, вік міста, його іншу, позаросійську ідентичність та історію. Певний час драйвером цієї розмови були учасники бізнес-клубу Одеси, об’єднані проєктом Odesa Decolonization.
Яна Борцова з ГО Pixelated Realities пояснює: «Так обговорення міфу вийшло за межі вузьких кіл активістів, експертів чи університетських дискусій. Можливо, вже існували книги про цю проблему, але ніхто їх не виносив на публічне обговорення«.
Зараз у цій дискусії спостерігається відкат. Яна каже, що обговорення змінило фокус на закон про деколонізацію замість обговорення глибинного дослідження проблеми.
«Те, що ми зараз спостерігаємо – як інерція після великого поштовху. Тому що заворушились всі пласти громадськості, культурних інституцій, бізнесів і влади. Все це дещо сплутав закон про деколонізацію, що спрощував деякі поняття, й активність УІНП. Втім, поштовх працює, і складно сказати, до чого він призведе«, – гадає Борцова.
Подорож Одесою завершується в невеличкій місцевій кав’ярні-книгарні. На полицях стоять світові бестселери в українському перекладі, книги про урбаністику. Окрема поличка присвячена літературі, яку створюють одесити зараз: краєзнавчі праці, вірші та проза українською. Книгарки тим часом обговорюють нові вивіски – все більше їх з’являється українською.
Анастасія Большакова, УП.Культура