Перший день 2025-го року був майже втричі песимістичнішим за перший день 2024: мінус 20 пунктів за нашим індексом настроїв соцмереж щодо війни проти мінус 7 торік. Нагадаємо, що цей індекс ми рахуємо як різницю частки хороших і поганих новин в українському інфопросторі щодо війни.
Підстав для оптимізму дійсно поки небагато – хоча все ж таки варто відзначити стабільний інформаційний фон зі статистикою про значні російські втрати, новинами про чергові вдалі операції Сил оборони, звітами про системну допомогу оборонцям тощо. Тим не менш, обстріли вганяють у суміш гніву, смутку та тривоги.
Лінія фронту невблаганно рухається в бік українських міст, але оборонці з усіх сил намагаються її спинити. Не без участі російської пропаганди триває маховик обговорення мобілізації, з наголосом на численних порушеннях і силових методах – коли вже вичерпався потік добровольців.
Журналісти-розслідувачі продовжують висвітлювати корупцію, яка не зникла під час війни. До цього волонтери додають ще й проблеми всередині війська. Досі дається взнаки взаємна фрустрація влади і громадян.
Водночас можемо констатувати, що українське суспільство витримало не лише напад переважаючого противника, але й довгі три роки інфовійни, при тому, що агресор-маніпулятор в ній не обмежений моральними рамками та зухвало міняє місцями правду та брехню, вважаючи, що мета виправдовує засоби.
Звичайно, в новому році може бути багато змін. Але зараз поглянемо на рік, що минув, і на тренди в інформаційній війні, які він задав.
Дійсно, з першого погляду емоційний та інформаційний патерн початку нинішнього року – майже такий самий, як і торік. Тоді кульмінацією продавлювання української оборони наприкінці зими став вихід з Авдіївки, яка слугувала міцним укріпрайоном для українських сил ще з часів АТО.
Дежавю історії з «яйцями по 17» стала справа Гринкевичів. Володимир Зеленський, довго заперечуючи конфлікти з Валерієм Залужним, згодом таки змінив його на Олександра Сирського. Законопроєкт про мобілізацію ввів Верховну Раду в політичну «кому».
Республіканці у США продовжували блокаду ухвалення пакету допомоги на 61 млрд доларів. На цьому тлі друга річниця початку повномасштабного вторгнення в 2024 році супроводжувалася змішаними емоціями: гордістю за військо та власну стійкість, сумом за втратами, тривогою за невизначене майбутнє. 2023 року таким майбутнім вбачався контрнаступ, і було легше.
Замість контрнаступу постачальником позитиву стали дедалі успішніші удари по ворожих тилах, передусім по власне території РФ, і що далі від кордону – то краще. Йшла хвилями, але загалом посилювалась активність волонтерів, які мотивували українців закрити дронами потреби війська в снарядах та зменшити втрати серед захисників. А іншими дронами бити по РФ – як для сатисфакції, так і з метою руйнування економіки (з цих міркувань почастішали атаки на нафтобази). Наратив «руйнуємо дронами економіку ворога, а не лише військові об’єкти» варто вважати одним із надбань початку 2024 року.
Певну розраду в період максимальної невизначеності також давали активні пошуки «чорних лебедів». Ними медіа та експерти вбачали то «антивоєнного» Бориса Надєждіна (з його невдалою спробою зареєструватися кандидатом у президенти РФ), то протести в національних республіках (як-от Башкортостан), то стрілянину в підмосковному «Крокусі» (флешбек захоплення театру на Дубровці понад 20 років тому). Ні провал заколоту Євгенія Пригожина позаторік, ні смерть у колонії Олексія Навального не стали на заваді таким пошукам.
З настанням весни в українському суспільстві з’явилися нові приводи для клопоту. Росія повернулася до тактики масованих обстрілів енергосистеми, методично виводячи з ладу об’єкти генерації. Це призвело до «другого сезону» серіалу з регулярними відключеннями світла, велика ймовірність яких лишається й дотепер. А також – із повторною хвилею дезінформації про продаж електрики за кордон (в умовах дефіциту її для власних потреб), «антиолігархічною» риторикою довкола підвищення тарифів тощо.
Якщо зимовий період 2022-2023 років соцмережі загалом проскочили на відносному оптимізмі, то нині енергосистема була підготовлена краще до нової хвилі небезпек, а от інфопростір – навпаки.
Довгоочікувані зміни до закону про мобілізацію в Україні не стали панацеєю. Влада під тиском військових та їхніх родичів обіцяла чіткі терміни служби, але не змогла дотримати свого слова через вимоги військового командування прибрати ці норми – з огляду на їхні побоювання, що масова демобілізація «оголить» фронт. Тоді ж якраз в експертних колах курсували чутки про підготовку нового ворожого наступу. З іншого боку, закон про мобілізацію позбувся безлічі непопулярних санкцій за ухилянство. Сукупно все це поглибило наявну лінію розбрату між різними категоріями суспільства – за ознакою дотичності до війни.
Ще одним чинником поглиблення розколу стало рішення МЗС призупинити оформлення документів для українських чоловіків за кордоном у консульських установах – до набуття новим законом про мобілізацію чинності. І це наклалося на вже усталене сприйняття цивільними чоловіками людей у формі як загрози. Подібний тренд свого часу призвів до зростання капіталізації «антимобілізаційних» телеграм-каналів з трекінгом військових на вулицях міст (на кшталт «Повістки Київ», «Повестки Одесса» тощо), про викриття адміністраторів яких регулярно інформує СБУ. Певним способом «розрядити» становище для людей, що бояться армії, була навіть розкрутка в соцмережах та офлайні тренду «ухилянт» – з принтами на футболках, відео в TikTok тощо.
Втім, така кампанія, частково підживлювана (про)російськими блогерами, не надто повеселила українців – на тлі справдження чуток про новий наступ на Харківщині, а також загострення ситуації після відходу з Авдіївки. Сильну тривогу та критику влади викликав стан фортифікацій, зокрема від парламентської опозиції, яка навіть блокувала трибуну Верховної Ради через звалені докупи та полишені «зуби дракона» на одному з потенційних напрямків для ворожого наступу. В цьому контексті тривожила не лише Харківщина, а й Чернігівщина, Запоріжжя та особливо Сумщина, про наступ на яку окремо попереджав керівник ГУР Кирило Буданов.
Однак на цьому тлі стався й позитивний для України перелом на Заході. США, в яких законодавча епопея щодо України затягнулася ще з жовтня 2023 року, нарешті ухвалили 61-мільярдний пакет допомоги. Тоді індекс настроїв соцмереж був на рівні +20 пунктів – хоча в середньому аж до настання теплої погоди середньомісячний показник настроїв був на рівні мінус 10 пунктів. Далі пішли довгоочікувані дозволи низки країн бити їхньою зброєю по території РФ. Ще пізніше – перші F-16 в українському небі. Усе це створювало комплексне враження, що Захід, попри твердження російської пропаганди, не полишив Україну – оскільки все ж занадто багато стоїть на кону для європейської та глобальної безпеки. Зрештою, посилення допомоги Україні дещо розвіяло аргументи користувачів соцмереж, які побоювалися власної мобілізації через небажання воювати голіруч. А удари територією РФ з використанням західних ракет викликали новий сплеск ейфорії.
Проте американська адміністрація все одно ухвалювала свої подальші рішення з затримкою, зокрема вже в статусі «кульгавої качки» після перемоги на виборах Дональда Трампа – про дозвіл на удари далекобійними ATACMS вглиб РФ.
Електоральні «гойдалки» 2024 року (в понад 80 країнах світу та Європарламенті) – ще один тренд, що посилював невизначеність в українському інфопросторі. Тамтешні політики були змушені відволікатися на внутрішню адженду, буденні проблеми своїх виборців. Але при цьому давалося взнаки зростання популярності крайніх, євроскептичних та часом антиукраїнських сил: кожна «проросійська» деталь у біографії кандидата в президенти чи програмі партій-претендентів за потрапляння до парламенту (німецька AfD, «Національне об’єднання» Марін ле Пен, австрійська «Партія свободи» тощо) миттєво ставала для українців «червоним прапорцем» – нарівні з обіцянками Трампа закінчити війну за 24 години – та жваво обговорювалася в соцмережах.
Під тиском зростання популярності «миротворчих» ідей (вже згадані пропозиції Трампа й так званий «китайсько-бразильський» план), а також зі зростанням запиту всередині України на певну прийнятну модель деескалації, українська влада почала спроби повернути контроль над порядком денним і в цій темі – з наративами про «справедливий мир» та «мир через силу». Протягом першої половини 2024 року, на додачу до підписання безпекових угод з партнерами (починаючи з Великої Британії), тривав марафон запрошень на Саміт миру, що подавався як перший пробний камінь у спробах тиску на росіян для завершення війни. Утім, на тлі відсутності там багатьох «нейтральних» держав (або низького рівня їхнього представництва) увага до цього майданчика зійшла нанівець. Та й черговий саміт НАТО (у Вашингтоні) розчарував відсутністю запрошення до Альянсу.
Вже згодом росіяни подали сигнал про небажання будь-яких компромісів з Україною: проявом цього став черговий масований обстріл, від якого постраждав «Охматдит». Однак він же став і проявом зразкової поведінки українців, що гуртувалися задля підтримки закладу і його пацієнтів. Додатково українці були єдині в своїй жалобі за Іриною Фаріон, зухвало вбитою у Львові посеред білого дня (тоді як росіяни безмежно раділи ліквідації непримиренної «бандерівки»). Ці дві події значною мірою вплинули на негативний фон липня, доклавшись до ще більшого падіння рівня настроїв соцмереж (–13 пунктів).
Курська операція разом з традиційною хвилею святкувань Дня прапора та Дня Незалежності дозволили відігратися в боротьбі за настрої українців. У серпні індекс настроїв соцмереж зріс до найвищого за рік середньомісячного значення у мінус 1 пункт. Просування на Курщині стабільно давало +20 і більше пунктів переваги над негативом у перші дні операції. При цьому влада не намагалась афішувати присутність там Сил оборони, як і не анонсувала самої події – на контрасті з постійною трансляцією обіцянок щодо контрнаступу в 2023 році. Однак вакуум комунікації старанно заповнювали учасники боїв на Курщині, журналісти та «диванні» генератори численних мемів. Історичне минуле Курщини навіть підживлювало ностальгічні міркування про возз’єднання її з рештою України.
Влада (і цивільна, і військова) чітко артикулювала відсутність намірів анексувати території. Натомість найпомітнішими були меседжі про спробу відвернути потенційний російський наступ на північні регіони й наміри підсилення позиції для майбутніх переговорів. На перше звертали увагу військові оглядачі, а згодом такі аргументи підтвердив і Олександр Сирський. Друге стосувалося контексту обмінів полоненими (вперше за довгий час Росія стала включати в список на обміни «азовців»), гіпотетично – навіть розміни територіями. Крім того, Курщина стала в нагоді й для демонстрації різниці в підходах до окупації – між росіянами з їхньою схильністю до геноцидів (у Приірпінні, Ізюмі, Маріуполі тощо) та українцями з загалом людяним ставленням навіть до громадян держави, яка прийшла до них з війною.
Осінь повернула українців до звичної рутини, сповненої проблем. Фронт став загрозливо наближатися до Покровська й «проковтнув» Вугледар, бої за який тривали 2 роки. Росія завдала нових терористичних ударів: по військовому інституту зв’язку в Полтаві, середмістю Львова (зі зворушливою трагедією родини Базилевичів), вкотре – по енергетичних об’єктах. Військові продовжили скаржитися на проблеми з мобілізацією, темпи якої повторно сповільнилися.
Захід почав заявляти про необхідність ще більше знизити мобілізаційний вік – проте зіткнувся з обуренням суспільства та влади, які нагадували партнерам про постійні затримки в передачі зброї. Щоправда, з огляду на відсутність перспектив дочекатися чітких термінів служби та кращого ставлення до особового складу, армію охопила хвиля СЗЧ. Волонтери разом з авторитетними військовими зачепили проблему управління підрозділами, виступаючи за перехід до більших за розміром дивізій та корпусів. Усталений донедавна консенсус щодо відмови від електоральних змагань почали знову підважувати блогери й політики, як-от екслідер ОПЗЖ Юрій Бойко з резонансними меседжами про російську мову, церкву та дерусифікацію. Корупція продовжувала вражати своїми масштабами – як-от у очільниці Хмельницької МСЕК Тетяни Крупи. Кульмінацією песимізму серед подій у світі стала перемога вже згаданого Трампа – на тлі надто розігрітих у здебільшого «продемократичних» медіа очікувань щодо перемоги Камали Гарріс, яку сприймали як непогану заміну вже за п’ять хвилин політичному пенсіонеру Джо Байдену.
Та наприкінці року ще більше було уваги до проблем і в РФ. Йшлося про системну кризу в російській економіці – через інфляцію на тлі високих мобілізаційних виплат і видатків на ВПК. Розмірковували й про достатність для росіян їхніх людських ресурсів з огляду на залучення ними до боїв проти України бійців з КНДР – не надто підготовлених, вмотивованих і обізнаних в сучасних методах війни. По-третє, не забракло проблем і в самих московських посіпак: яскравим проявом цього стала втеча з Сирії Башара Асада – після поразки в 13-річній громадянській війні.
А доповненням до різдвяно-новорічних свят, що звично поліпшували настрої українського інфопростору (в грудні індекс становив –9 пунктів, після чергового падіння в листопаді аж до –21 пункту), став ще один великий обмін полоненими, що дозволив повернути додому майже 200 бійців.
Здебільшого песимістичний 2024 рік мав й чимало точкових здобутків. Вони підкреслили, що навіть у затяжній війні можливі нестандартні повороти, здатні не лише кардинально перекреслювати плани ворога, а й давати оптимістичні очікування для українців. Однак приводом для таких очікувань вже є не глобальні цілі (як-от перемога і звільнення всіх територій), а різні точкові успіхи – і Курська операція, і удари по ворожих тилах, і стримання російського наступу на Харківщині, і численні досягнення української «оборонки» («Паляниця», «Рута», «Магура» тощо). Таке зменшення масштабу «перемог» (точніше – усвідомлення, що якраз великі перемоги і є сукупністю безлічі малих на різних рівнях) запобігає ще більшому сповзанню в песимізм, хоча приводів для нього протягом 2024 року і так не бракувало.
Назріла потреба спрямовувати критику влади більше на недосконалі інституції, а не на людей. Українці призвичаїлися до звичної електоральної боротьби між різними політиками, які обмінюються звинуваченнями одне до одного. Проте в умовах війни цей інструмент є максимально не на часі. Попри намагання різних політсил роздмухати конфлікти, дискурс про вибори та «протермінованого Зеленського» все ж таки в кращому разі є банальним пострілом собі в ногу. В гіршому – підігруванням російській пропаганді. Натомість конструктивнішим є апелювання насамперед до проблем, з якими доводиться стикатися, і публічний тиск задля їх вирішення. Історія з МСЕК дуже показова, позаяк саме активний розголос дозволив конвертувати багаторічні скарги на роботу інституції в конкретні реформи. Так само й з розголосом щодо безлічі інших питань – від стеження за бюджетними витратами (під впливом руху «Гроші на ЗСУ») до змін у системі освіти. Потенційно новим внутрішнім «контрнаступом» у комунікаціях можуть стати саме реформи: під гаслами покращення ефективності процесів, прозорих механізмів роботи, ліквідації зайвої бюрократії.
Варто комунікувати власні проблеми як історію про «наполовину повну» склянку замість «напівпорожньої». Деколи (принаймні в соцмережах) є схильність недооцінювати обсяг вже виконаної роботи за десятиліття по Революції Гідності. Однак у нашому колективному наративі пасує віддати чимало належного змінам, що дозволили встояти і в перші миті повномасштабного вторгнення, й опісля: відроджені збройні сили, реформа децентралізації, стабільна банківська система тощо. Відтак, варто формувати звичку до якісно нового фреймінгу висвітлення поточних проблем з корупцією, мобілізацією, військовим управлінням тощо: якщо вони є, то це не означає, що система безнадійно хвора. Навпаки – проблеми намагаються не замовчувати, а усунути. І робота над цим є прерогативою кожного громадянина на своєму місці, навіть якщо мова йде про просту відмову давати хабарі. Та й масштабні зміни самі по собі не є швидкими, однак рано чи пізно, якщо докладати зусиль, певного результату все ж таки можна буде досягнути.
Турбулентний електоральний рік у світі привчив покладатися більше на власні зусилля. Звинувачення Заходу в недостатній підтримці України все ще є одним із наріжних каменів, що впливають на формування в інфополі наративу щодо наших партнерів. Попри загальний консенсус, що Україна має принаймні «встояти» (заради чого ми і отримуємо десятки мільярдів фінансової допомоги разом зі зброєю), неприхильна риторика різних політичних діячів (чи то Ілона Маска, чи то Трампа, чи то Орбана з Фіцо) змушує замислитися про нарощування передусім власної суб’єктності, яка дозволяє почуватися впевнено в діалозі з усім світом та тримати загальні настрої щодо війни на прийнятному рівні. До прикладу, нарівні з проханнями про зброю чи снаряди з іноземних складів – пропозиції інвестувати в український ОПК. А також промоція власного ресурсного багатства (про що йдеться, зокрема, в Плані перемоги).
Українці єдині, коли цього дуже забажають. Це підкреслює й реакція на удар по «Охматдиту» (масштабна комунікація допомоги медзакладу, фізичні черги з небайдужих людей, мільйони переказаних на відновлення лікарні гривень), і радість щодо безумовних військових успіхів, і сум за втратами чи не найкращих представників нації (як-от за Павлом Петриченком та Іриною Цибух), і вирішення дилеми «святкувати чи не святкувати під час війни та втрат, розважатися чи ні» – різдвяне «донатне» колядування, музичні фестивалі з масштабними зборами на потреби війська тощо. Варто й далі намацувати безумовні способи єднання співвітчизників, які дозволять повернути віру в стійкість, спроможність чинити опір і водночас займатися позитивними змінами всередині країни.
Євген Лузан, старший аналітик ГО CAT-UA
Хоча лестощі Трампу є поширеною тактикою, його непередбачуваність дає мало гарантій, що вони спрацюють, пише…
Геологи вважають, що основна зміна напрямку течії відбулася від 5 до 10 мільйонів років тому…
Обраний президент США планує видати відповідний указ вже у перший день на посаді.
Також Граймс заявила, що Маск обіграв творця 4X стратегії The Battle of Polytopia в його…
Майк Волтц пояснив, що буде, якщо ХАМАС раптом вирішить порушити угоду з Ізраїлем.