«Чорна мітка» окупації: як не втратити зв’язок із людьми

Майже 11 років війни. Десятки законів, сотні судових рішень і тисячі життєвих історій, що доводять одне: окупація частини територій потребуй системних й продуманих державних політик, аби не знищити зв’язок людей з Україною. Щоб навʼязаний окупантом паспорт не став доказом «нелояльності», а доступ до прав, банківських рахунків, участі у виборах чи професії перекривався лише тому, що твій дім опинився в окупації. Щоб відповідальність за злочини росії не перекладалися на плечі тих наших громадян, хто виживає в умовах примусу, страху та війни.

Попри жорстокі реалії, ці роки показали: українці в окупації – це наші громадяни. Більшість з яких потребують не осуду чи переслідування, а підтримки. І ми мусимо навчитися будувати зв’язки, а не стіни, й визнавати біль і виклики життя в окупації, а не стигматизувати їх.

Листопад 2014 року. Трохи більше як півроку я вимушено покинула окупований росією Кримський півострів та проживаю в Києві. Й в один день дізнаюся, що мій єдиний рахунок в банку, де були всі мої кошти, заблоковано, бо, виявляється, місце моєї реєстрації в паспорті на окупованій територій стало «чорної міткою» для держави та банківської системи країни. Я стала нерезидентом у власній країні, бо росія окупувала мій дім – український Крим.

Пройшло 7 років. Тривалі судові процеси за позовами переселенців, неймовірні зусилля правозахисників та окремих представників державних органів зрештою призвели до скасування цього ганебного закону в 2021 році разом з дискримінаційною практикою банківської системи щодо всіх кримчан.

Осінь 2015 року, в Україні проходять місцеві вибори. Я вже півтора роки живу в Києві, працюю та плачу тут місцеві податки, беру участь в громадському житті. Проте єдиною причиною, чому я та сотні тисяч переселенців по всій країні не змогли взяти участь у цих виборах – «чорна мітка» в вигляді реєстрації на окупованих територіях.

Пройшло 6 років. Тривалі судові процеси, зусилля правозахисників та окремих представників влади, а також рішення Європейського суду з прав людини, зокрема й за моєю заявою, нарешті призвели до відновлення права голосу сотень тисяч переселенців та визнання такого обмеження участі в виборах – дискримінацією.

Мої майже 11 років роботи з темою подолання наслідків війни та захисту прав громадян з окупованих територій – це досвід пробивання стін і байдужості. Та все ж і не поодиноких перемог здорового глузду та людяності в державних політиках щодо реінтеграції та підтримки громадян з окупованих територій.

Здавалося, що повномасштабне вторгнення росії в Україну мало б змінити ставлення до людей в окупації. Бо занадто болісним та близьким став для більшості громадян нашої країни досвід окупації та її наслідків. Власне, таке ставлення з розумінням демонструють соціологічні опитування українців останні роки. 

До прикладу, 88% та 73 % респондентів вважають, що Україна має спільне майбутнє з мешканцями окупованих в 2022 році та 2014 році територій відповідно. На думку 84% опитаних держава повинна вже зараз реалізовувати заходи для підтримки та налагодження зв’язку з населенням, що залишилося на окупованих територіях. Більше 80% громадян погоджуються із наявністю ризиків для життя і здоров’я громадян України на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) у зв’язку з відмовою від російського громадянства, вбачають в такій відмові загрозу для отримання життєво важливих послуг. Більше 70% громадян в цілому добре ставляться до громадян на ТОТ. 

Проте досі будь-який зв’язок з окупованою територією, за бажання, можна зробити «чорною міткою». Ось лише кілька прикладів Народився чи помер в окупації – спробуй доведи це в суді.

Залишився в окупації, допомагав сусідам по вулиці виживати в окупації, пізно виїхав з окупації, а може ще й взяв там російський паспорт – отримай  осуд чи навіть кримінальне покарання, бо колаборант та зрадник.

Виїхав з окупованих територій та хочеш відновити пенсію – доведи, що не отримуєш її від окупанта.

Колись відвідував окуповані території чи маєш там родичів – отримай осуд «авторитетів» та заборону доступу до професії, наприклад, судді, бо сформовано «моральний імператив«, що  заперечує відвідування кандидатами у судді цих територій.

Маєш реєстрацію на окупованих територіях – отримай презумпцію фінансової недоброчесності, та проходь особливий фінмоніторинг.

Що дають в підсумку такі підходи?

По-перше, фактично перекладають  з агресора на людей відповідальність за злочинну політику РФ щодо примусової паспортизації наших громадян в окупації, примусу до перереєстрації майна, вимушеної роботи з підтримки життєдіяльності громад у «фейкових» окупаційних установах тощо. На людей, які з різних причин залишаються в окупації та здебільшого є не співучасниками, а потерпілими від воєнних злочинів рф.

По-друге, вони допомагають окупанту в його прагненнях та стараннях розірвати будь-які зв’язки наших громадян в окупації з Українською державою. Що, своєю чергою, є потужним інструментом росії з підкорення та придушення спротиву громадян в окупації.

По-третє, вони ставлять під сумнів необхідність звільнення всіх окупованих українських територій, якщо вже зараз будь-який зв’язок з ними є загрозою, приводом для стигматизації та засудження.

Що ми маємо робити, аби забезпечити справжню реінтеграцію?

Маємо маніфестувати всередині країни та назовні – на окупованих територіях залишились наші громадяни, наші близькі та родичі. Вони заручники та потерпілі від злочинної політики окупанта. Й чи не єдиний їх порятунок – звільнення цих територій, недопущення окупації нових та допомога в озброєнні України.

Маємо допомагати державі будувати та підтримувати зв’язки з нашими громадянами в окупації (доступ до інформаційних каналів для прифронтових та окупованих територій, освітні програми для молоді, доступ до українських паспортних та інших документів, перегляд надмірних каральних підходів до різних форм колабораціонізму тощо), а не нові стіни, непорозуміння та стигми. 

Маємо не втратити людяність. Не загубити за статистикою про мільйони переселенців, громадян в окупації чи «пропискою» на окупованих територіях конкретну людину, її персональний шлях та умови життя в окупації, її надії, прагнення жити в безпеці, зберегти свою ідентичність та зв’язок з Україною.

Маємо говорити та шукати всередині країни та окремих професійних спільнот консенсус та відповіді на складні питання: яке наше ставлення до життя та роботи в окупації, яким буде наше спільне життя після деокупації, як врахувати наслідки окупації в процесах євроінтеграції?

Маємо визнати що ці питання будуть частиною нового суспільного договору, що формується. Й на цьому шляху важливо, аби важкий досвід страшної війни не призвів до перетворення на державу, що забула мову людяності та опанувала мову насильства, переслідувань та розлюднення своїх же співгромадян… Тобто фактично на державу, з якою ми зараз воюємо за право бути іншими. Тож маю прагнення, аби наш суспільний договір ніколи не визнав нормою ту «чорну мітку» лише за факт життя в окупації чи реєстрації на окупованих територіях.

Майже 11 років я живу в Києві. Й все ще бережу свій паспорт, отриманий в мої 16 років в Криму. Бережу як талісман, оберіг та віру в те, що одного дня повернусь додому в українську Ялту. Й таким неймовірно дорогим моєму серцю цей паспорт робить, зокрема, той самий штамп на 11 сторінці про реєстрацію на території Автономної Республіки Крим, Україна.