Лукашенко, якого ми втратили

У неділю 26 січня у сусідній Білорусі відбудуться так звані «президентські вибори». А точніше, похмура пародія на вибори за участю незмінного диктатора Олександра Лукашенка. 

Перебуваючи при владі понад три десятиліття, білоруський правитель уже став живою історією. Він побудував власну диктатуру в роки, коли авторитарні режими вважалися приреченим пережитком минулого, і дотяг до епохи, коли авторитаризм знову почав входити в моду.

При цьому географічна близькість і спільний радянський бекграунд прирікають нас на регулярні порівняння України з лукашенківською Білоруссю. 

Білорусь – це держава-альтернатива. Це нагадування про шлях, яким у 1990-х, 2000-х та 2010-х не пішла наша власна країна.

Це українське «It Can’t Happen Here»: за аналогією до однойменного роману Сінклера Льюїса, в якому описувалася гіпотетична перемога фашизму в США.

То чому пострадянська Україна не перетворилася на Білорусь № 2, а Білорусь не стала другою Україною? Чому протягом тридцяти років у нас змінилося шість президентів і перемогли два Майдани, а наші сусіди за ті ж тридцять років не змогли позбутися непотоплюваного диктатора Лукашенка? З цього приводу існують два погляди.

[BANNER5]

За першою версією, українському суспільству просто не довелося зіткнутися з такими ж викликами, як білоруському. Спроби закручувати гайки за Кучми чи Януковича було не порівняти з лукашенківськими порядками. Ми ніколи не мали справжнього авторитаризму, справжньої тотальної цензури, по-справжньому потужного репресивного апарату, цілком відданого режиму. 

Якщо українські революціонери могли спертися на легальну парламентську опозицію чи впливових олігархів, які захищали власні інтереси, то білоруські противники Лукашенка такої можливості не мали. Загалом українцям пощастило з історичними обставинами більше, ніж білорусам.

А друга думка зводиться до того, що інші історичні обставини – це не українське везіння, а українська заслуга. Наша країна не стикалася з білоруськими викликами, оскільки нейтралізувала їх ще в зародку. 

Україна десятиліттями не допускала повної монополізації влади та не дозволяла нікому з президентів надмірно посилитися. Україна стихійно народжувала необхідні стримування та противаги, зокрема й у вигляді олігархічної фронди. Україна перешкоджала формуванню справжнього авторитаризму та потужного репресивного апарату, купіруючи подібні процеси на ранній стадії. І все це завдяки вітчизняній волелюбності, закладеній у нас ледь не на генетичному рівні.

Щоправда, уявлення про одвічну волелюбність України та її огиду до диктатури не дуже добре узгоджується з одним неприємним фактом, який дехто вважав би за краще забути. Впродовж багатьох років саме Олександр Лукашенко залишався улюбленцем мільйонів наших співгромадян – найпопулярнішим в Україні закордонним лідером.

[BANNER1]

Згідно з опитуванням, проведеним групою «Рейтинг» восени 2019 року, 66% українців ставилися до Лукашенка позитивно і лише 15% – негативно. (Для порівняння: до лідера народних антипатій Путіна тоді ставилися негативно 71% респондентів, а позитивно – 15%). 

Вже після Євромайдану більшість із нас симпатизували людині, яка ліквідувала у своїй країні політичну конкуренцію, знищила свободу слова і не гидувала фізичним усуненням опонентів. 

Серед його шанувальників були і непоправні «совки», і українські патріоти. Для одних Лукашенко був міцним господарником та гарантом соціально-економічної стабільності. Для інших – гарант білоруського суверенітету та непоглинання сусідньої держави Росією.

Усі пригадують сфальсифіковані вибори президента Білорусі в серпні 2020 року та масові акції протесту, які відбулися слідом за ними. Але мало хто пам’ятає, що напередодні виборів одне з найбільш компліментарних інтерв’ю з білоруським правителем вийшло саме в Україні. 

Олександр Лукашенко запевняв журналіста Гордона, що «ніколи з території Білорусі в Україну не прийдуть росіяни», та розповідав, як 2014-го українському керівництву треба було захищати Крим від «зелених чоловічків». 

Своєю чергою інтерв’юер намагався потішити білоруського диктатора: «Після того, що ви сказали, про одне жалкую: що керували Україною тоді не ви. Чесно кажу».

[BANNER2]

Після придушення масових протестів 2020-го та зближення білоруського режиму з Москвою ставлення до Лукашенка в Україні погіршилося. Однак у 2021 році у нього все ще зберігалася велика армія симпатиків: 36% респондентів, опитаних КМІС, довіряли самопроголошеному президентові Білорусі. За цим показником він випереджав і Джо Байдена, і Емманюеля Макрона (інші західні лідери в опитуванні не фігурували). 

До речі, тоді білоруський правитель користувався особливою популярністю серед українських коронаскептиків: через свою дисидентську позицію під час пандемії COVID-19.

І лише 24.02.2022 Олександр Лукашенко був остаточно втрачений для українців як позитивний персонаж та об’єкт народних симпатій. Для цього йому довелося перетворити Білорусь на кремлівський протекторат і плацдарм військової агресії проти України. 

По суті, значна частина з нас визнала негідником не багаторічного диктатора Лукашенка, а лише путінського поплічника Лукашенка.

24 лютого 2022 року Київ та Мінськ опинилися по різні боки фронту. Поки українці протистоять російському вторгненню, білоруський режим обслуговує нашого ворога. 

Але водночас війна частково розмила багато характерних рис, які десятиліттями відрізняли нас від авторитарної Білорусі. 

Через російську агресію Україні довелося тимчасово заморозити політичне життя; зосередити всю повноту влади в одному центрі ухвалення рішень; ліквідувати колишні стримування та противаги; різко зміцнити силовий апарат та надати йому безліч нових повноважень. 

[BANNER3]

Як з’ясувалося, все це сяк-так працює і на вітчизняному ґрунті.

А після завершення війни – чи її гарячої фази – ми маємо наново намацати прийнятну для України цивілізаційну модель. І тоді звичне порівняння із сусідньою країною може обернутися новими незручними питаннями.

Якщо лукашенківська Білорусь багато років виступала в ролі українського «It Can’t Happen Here», то що саме треба мати на увазі під «It»? Піти шляхом Білорусі – значить капітулювати перед Москвою та перетворитися на російський протекторат?

Чи теоретично шляхом Білорусі можна піти, зберігши українську суб’єктність, але покінчивши з політичною конкуренцією та ліберальною демократією?

І якщо більшість українців симпатизувала Лукашенку, поки білоруський диктатор не ліг під Путіна, то чи влаштує їх власний авторитарний лідер, який не стане кремлівською підстилкою?

Михайло Дубинянський