На перервах знову чую все більше російської від учнів – найкращий вчитель України Артур Пройдаков

Артур Пройдаков ніколи не мріяв працювати в школі, але зараз він – один із найкращих викладачів України та світу. 

«Я народився і виріс на Луганщині – території панування російської мови та російських культурних наративів. Утім, мені чомусь подобались Жадан, Андрухович, Любко Дереш, пісні «Океану Ельзи». І мені хотілося саме в цій царині розвиватися, тому я вступив на факультет української філології. Про вчителювання у школі на той момент я не думав», – пригадує Артур. 

Нині він – учитель української мови і літератури в одній із приватних київських шкіл. Але має досвід викладання і в державних освітніх закладах. Зокрема, кілька років поспіль навчав дітей у Ромнах, що на Сумщині. 

Головна мета, яку перед собою ставить Артур – зробити уроки комфортними для своїх учнів. 

«Я боюся прийти на урок і дивитися на годинник із думкою: «Коли це вже закінчиться?». Хочеться, щоб мені і дітям було цікаво, щоб ми взаємодіяли», – каже він.

Саме тому на своїх заняттях Артур постійно вдається до нестандартних підходів у викладанні. 

Чи можна зацікавити дітей навчанням за допомогою TikTok та пісень Kalush Orchestra? Чому на перервах учні досі спілкуються між собою російською? Де межа між патріотичним вихованням школярів та їхньою мілітаризацією? 

Про все це «Українська правда» поговорила з Артуром Пройдаковим. Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube «УП».

«Стартові хвилини уроку, як початок матчу у футболі»

– За версією найпрестижнішої світової премії для освітян Global Teacher Prize, ви – один із найкращих викладачів України та один із найкращих вчителів світу. Яким школярем ви були?

– Я був достатньо допитливим хлопчиком. Мені подобалось ходити у школу. Коли оголошували карантин і школа закривалася на тиждень чи два, я відчував біль і печаль. 

Із уроків я дуже любив українську і світову літературу, брав участь у різноманітних шкільних заходах, був усебічно долученим до шкільного життя.

– Чи були вчителі, які вам не дуже подобалися, або ж предмети, які ви не дуже розуміли? 

– Мені не подобалось, що на деяких уроках мені було страшно. Це почуття страху переважало над почуттям цікавості до вивчення предмету. 

Дратувало, коли вчителька на уроці казала, що на нас образилась, вставала, йшла, а ми потім усім класом вимушені були її шукати та вибачатись, поки вона пила каву чи чай. Хоча приводом було те, що один учень чи учениця не відповіли на запитання.

[BANNER1]

– Ви вирішили стати вчителем, щоб показати інший приклад? 

– Спочатку мотивація була в тому, що я хотів ще більше вивчати українську мову культуру та літературу. 

Планував, що буду працювати у ЗМІ чи в університеті. Але коли я поїхав у Міжнародний дитячий центр «Артек» у Криму і працював там кожного літнього сезону з 2008 по 2012 рік, мене захопила взаємодія з підлітками. Я зрозумів, що це – дуже класно. І захотів проводити з ними не лише три тижні на рік, а більше.

Напевно, саме тоді у мене виникла мотивація бути вчителем – хорошим вчителем, якого я потребував у своєму дитинстві, в свої шкільні роки. Вчителем, який не ображає учнів та учениць, який намагається зацікавити дітей своїм предметом. Який робить все, щоб дитині на уроці було комфортно, а не страшно. 

Із дітьми важливо говорити. Наприклад, запитати на початку уроку, який у них настрій, як вони себе почувають, чи все гаразд. 

Стартові хвилини уроку – як початок матчу у футболі: така собі розкачка, коли команди адаптуються одна до одної. Можливо, провести якусь невелику гру чи руханку. Нічого страшного не станеться, якщо ми ці 2–3 хвилини приділимо не Івану Нечую-Левицькому. 

Так само треба комунікувати з дітьми на перервах.

Важлива порада – не гнатися вперед за результатами «тут і зараз». Треба розуміти, що є обставини, на які ми не можемо вплинути. 

Найстрашніша ситуація – коли лунає повітряна тривога, всі спускаються в укриття і вчитель каже: «Контрольна не скасовується, пишемо». Ну як можна писати контрольну зараз!? Можна ж перенести її на наступне заняття. Мені здається, що такою ціною ці знання не будуть даватися позитивно.

«На перервах знову чую все більше російської»

– Ви зараз працюєте із 8–11 класами, але мали досвід роботи з дітьми 5–6 класів. Одні народились до 2014 року, інші – вже під час війни. Чи є різниця між цими дітьми? Наприклад, у їхньому світогляді чи в тому, якою мовою вони спілкуються? 

– Мені здається, що найбільший період українізації, коли діти у школі говорили українською, це пізня весна – осінь 2022 року. Така моя бульбашка. Далі я став помічати, як навколо мене знову стає досить багато російської. 

Наприклад, йдеш зараз на перерві і чуєш, як учні старших класів, граючи в настільний теніс, спілкуються між собою нею. Я можу підійти, поговорити з ними українською, почути у відповідь теж українську, але щойно я іду – вони знову між собою переходять на російську. Підозрюю, що це йде з родини: якщо в сім’ї спілкуються цією мовою, то вони нею говорять і в своєму оточенні.

У дітей менших класів інакша ситуація. Вони ростуть вже у трішки інших реаліях – реаліях великої війни. І, можливо, більш свідомо відчувають все те, що відбувається. 

Для успішного майбутнього дитини в Україні українська мова має бути пріоритетною в її вихованні. 

[BANNER2]

– Ви як вчитель маєте можливість через школу прищеплювати учням любов як до української мови, так і до української літератури. Зокрема, демонструєте для цього на своїх уроках відео з TikTok та пісні українських виконавців. Як реагують на це діти? Що їм подобається, а що, можливо, вони навпаки не сприймають?

– Дітям не подобається монотонна робота в зошитах, робота біля дошки, робота за підручниками. А все нестандартне, що вчитель використовує на уроці, навпаки подобається.

Якщо це урок української мови, то можемо дослідити певні лексичні явища в текстах Kalush Orchestra, «Другої ріки» чи Jerry Heil. І дітям цікаво, тому що вони бачать при цьому сучасну українську культуру.

Ми можемо аналізувати меми, статті українських ЗМІ, зовнішню рекламу. Це не лише про пошук складних речень чи помилок, але і про медіаграмотність. 

На уроках літератури ми намагаємось будувати місточок із сьогоденням. Наприклад, обговорюємо тему еміграції і те, чому вона виникає, коли читаємо «Камінний хрест» Стефаника. І, повірте мені, кілька років тому урок про еміграцію був один, а зараз це вже зовсім інший контекст, бо діти говорять про еміграцію з власного досвіду. 

«Історія Шевченка – це історія self-made man»

– У свідомості тих, хто навчався у школі в дев’яностих – нульових, українська література асоціюється з «непозбувною бентегою, журбою та слізьми», а письменники це – «збідовані, загноблені люди». 

Який образ українських літературних класиків ви намагаєтеся сформувати для дітей? Як говорите з ними, наприклад, про того ж Тараса Шевченка? 

– Уже декілька років поспіль я даю дітям читати текст промови Івана Малковича, яку він виголосив на церемонії Шевченківської премії. Він говорить про Шевченка як про людину, яка досягла успіху, попри всі виклики. Тобто його історія – це історія self-made man, по суті. І я саме так намагаюся говорити про Тараса Григоровича.

Зі свого викладацького досвіду можу сказати, що такий підхід був особливо важливий для учнів із райцентру. Їм це багато в чому відгукувалось, тому що Шевченко теж був родом із маленького селища, але зумів досягти успіху. 

– Хто із сучасних письменників, про яких ви розповідаєте, дітям подобається найбільше?

– Я багато розповідаю дітям про Сергія Жадана, тому що я за його творчістю писав свою магістерську. Акцентую при цьому, що він – приклад різнобічної людини. 

Знаєте, що ще відрізняє Жадана від письменників-класиків? Його успішність. Для того, щоб продемонструвати це, я можу показувати дітям, скільки коштують квитки на його концерт у Палаці спорту. І коли вони запитують: «Чому так дорого?», я кажу: «Тому що у нього якісний і класний контент». І це працює.

[BANNER3]

– Чи є якісь твори, передбачені навчальною програмою, які б ви навпаки з неї прибрали, бо вони можуть травмувати дітей? 

– Насправді головне не назва твору, а вміння вчителя чи вчительки розповісти про нього. 

Якщо, наприклад, взяти сюжет новели «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, то це твір про вбивство. Там дуже нервова манера оповіді, а головний герой вбиває свою матір. 

Можна причепитися і сказати, що це «травмує дитину», а можна проаналізувати разом із учнями твір, його стилістику, умови, в яких його створювали, мотивацію вчинків героя і зрозуміти, що ця новела не про вбивство, а про знищення персонального «я», яке є в головного героя.

Я би робив зміни шкільної програми, але інакші. Наприклад, вивчав би твори української та світової літератури не за хронологічно-історичним принципом, а за тематикою чи проблематикою. 

Ось тут ми говоримо про фемінізм і беремо Симону де Бовуар та Ольгу Кобилянську, а ось тут – читаємо твори про дружбу і беремо «Тома Сойєра» та «Тореадорів з Васюківки», потім говоримо про тоталітаризм на прикладі творів Джорджа Орвелла та Івана Багряного. Мені здається, в цьому є певний сенс. 

«Діти запитують: «А навіщо нам це треба?» На жаль, я такі питання у школі ставив дуже рідко»

– Що відрізняє сучасне покоління школярів від вашого покоління учнів?

– Мені дуже подобається їхній прагматизм, коли на початку якоїсь теми діти ставлять запитання: «А навіщо нам це треба?». На жаль, я такі питання у школі ставив дуже рідко, тому що «Вчитель сказав – так має бути».

Що ще вирізняє? У них менше страху. Комусь із моїх колег це не подобається, а мені навпаки.

Я багато чого вчуся сам у дітей. І це дуже класно. 

– Іще одна відмінність – «кліпове мислення» сучасного покоління учнів. Як навчити дітей, які звикли до коротких роликів із соцмереж, читати книжки?

– Готувати лаконічні, візуально красиві презентації, щоб «продати» того чи іншого письменника, зацікавити їх ним. 

Хтось читає книжки повністю, хтось читає скорочено, хтось слухає аудіокнижки. А є і такі, які не читають нічого або лише коротко опис.

Мені важливо, щоб дитина попрацювала з текстом хоча б частково, тому на уроці я намагаюсь розговорити всіх, щоб розуміти, чи вони читали твір, чи ні. 

Є у мене і страшна історія. На Сумщині в мене був учень Костя, який зараз став моїм другом. Він здав ЗНО на 185 балів, хоча не читав жодного твору повністю, лише скорочено, у вигляді літературної критики чи просто опису. 

Тому я після цього дозволяю дітям по-різному працювати з текстом. Якщо хтось хоче аудіо, нехай це буде аудіо. Якщо хтось хоче прочитати скорочено, нехай читає скорочено. Якщо хтось хоче прочитати уривки, нехай читає уривки. Головне, щоб було розуміння цього тексту і щоб під час обговорення, було занурення в контекст. 

– Є ще один спосіб, як можна не прочитати твір, але відповідати на запитання, – це звернутися по допомогу до штучного інтелекту. Як перетворити його з інструмента, який допомагає «відлинути» від навчання, на інструмент, який допоможе вчити уроки краще? 

– Коли вийшла перша версія чату GPT, він був ще не дуже мудрий і не знав творів української літератури, тому писав відверту нісенітницю. Я звертав на це увагу дітей. Рік – два це працювало, але зараз чат GPT розумний, і я теж відверто кажу про це дітям. 

До речі, ще одна різниця між поколіннями полягає в тому, що ми з вами «гуглимо», якщо чогось не знаємо, а нинішні діти пишуть пошуковий запит у чат GPT. 

Я раджу використовувати його як партнера, як товариша. Мені він, наприклад, допомагає будувати урок, коли мені бракує фантазії чи коли в мене мало часу. Якщо хтось використовує чат GPT для підсилення своїх знань, то я не проти цього. 

[BANNER4]

«Я готовий їхати після деокупації в рідну Луганську область і працювати там із дітьми»

– Чи розповідаєте ви своїм нинішнім учням про своїх випускників? Наприклад, про тих, які зараз стали військовими?

– Так, ми говоримо про них. Ба більше: я намагаюся, щоб за нагоди мої діти могли зустрітися з такими випускниками офлайн та поговорити. 

І ця хвилина мовчання щоранку в школі, гімн України, зустрічі з військовими – це те, що, на мою думку, має бути червоною лінією в нинішній системі освіти. Це важливо для розуміння, якою ціною ми тут можемо проводити уроки і завдяки кому.

– Де межа між вихованням патріотизму в дітей і, умовно кажучи, пропагандою чи мілітаризацією, як у Росії? 

– Те, що роблять росіяни, це жесть просто. Ось ця «Юнармия», «Движение первых» та інші ініціативи, коли всі діти обов’язково проходять військовий вишкіл. 

Сучасна українська школа відмежована і від мілітарної тематики, і від церковної тематики. Їй вдається зберігати баланс. 

На мою думку, не треба боятися розмов про патріотизм чи зустрічей з військовими, не треба боятися навчання дітей тактичної медицини. Це те, що зараз є дуже важливим. 

На уроках літератури я розповідаю про Володимира Вакуленка та Вікторію Амеліну, яких зараз вбила Росія. Кажу дітям: «Дивіться, Росія знищує нашу культурну інтелігенцію, а ви, друзі, досі хочете спілкуватися російською мовою». 

Чи це мілітаризація? Ні. Чи я наганяю якийсь патріотизм? Ні. Я говорю очевидні речі. І навіть якщо прийде військовий, ми будемо говорити про них теж.

– Чи є у вас хтось із колишніх колег-освітян, хто зараз опинився по іншу лінію фронту? 

– Керівник моєї наукової дисертації, докторка філологічних наук, співробітниця кафедри української літератури обрала ту сторону: залишилася в Луганську і зараз там на вулиці Оборонній у центральному корпусі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка працює.

– Чи є у вас відповідь на запитання «Як повертати назад українських дітей і студентів, яких зараз навчають на окупованих територіях?»?

– Це – дуже важке питання. Масштаби проблеми – величезні.

Уявімо, що завтра Луганщина де-юре і де-факто опиняється знову під українським контролем, хто буде вчити цих дітей? 

Із ними точно потрібно буде вивчати українську мову як іноземну, бо вони її геть не знають. І, відповідно, для них має бути окрема навчальна програма. 

Я точно декларую публічну готовність їхати після деокупації в рідну Луганську область і працювати там із дітьми. Ми – ті, хто там народився і виріс, – маємо показати приклад.

[BANNER5]

«Я боюся прийти на урок і дивитися на годинник із думкою: «Коли це вже закінчиться?»

– Чи помічаєте ви тенденцію, що хлопців у старших класах зараз стає все менше?

– Так. У моїй бульбашці є такі кейси.

Батьки хвилюються, бо не знають, що буде з їхніми хлопцями у 18 років, і вивозять їх за кордон. Сказати, що цього стає більше, напевно, не можу. Але таке явище точно є. І чимало учнів обирають саме такий шлях.

До того ж є опція продовжувати навчатися у школі онлайн, дистанційно. 

– Такий формат навчання часто критикують. Чи можуть онлайн-уроки бути справді ефективними?

– Гадаю, що так. Буває так, що офлайн-уроки неефективні. 

Коли в 2020 році почалась пандемія коронавірусу, українські вчителі не знали до пуття, як дистанційно працювати. Я пам’ятаю цю «дискотеку», коли кожен робить щось своє: хтось скидав фото у Viber, хтось – у Telegram, хтось працював через Zoom, а хтось – Skype чи Google Classroom. І це був такий хаос.

Але коли почалося повномасштабне вторгнення, то українські вчителі вже були готові до онлайн-формату. 

Я не вважаю, що урок, проведений в укритті у форматі офлайн, є ефективнішим, ніж урок, проведений повністю в онлайн форматі. Дитина може філонити як у класі, так і перед екраном. 

– Ми сьогодні багато говорили про те, чого ви вчите дітей. А чого вони вчать вас?

– Ставитися легше до того, що відбувається навколо. Я маю схильність інколи перебільшувати, драматизувати. А діти мені кажуть: «Пане Артуре, все нормально, все буде добре».

Друге, чому мене діти навчили, що оцінка – це не найголовніше. У мене є випускники, які були відмінниками, золотими медалістами, але досі себе шукають у житті. А є випускники, які у школі філонили на уроках, склали сяк-так ЗНО, але зараз – успішні, розвивають бізнеси. 

І третє, чому мене навчили учні, це, напевно, здоровий прагматизм. Я частіше почав себе запитувати: «Навіщо я це роблю?».

– Чи має бути вчитель другом для дітей?

– Якщо коротко, то так. 

Вчитель – це не про суху, академічну передачу знань. Вчитель – це не ходяча енциклопедія. Коли я щось не знаю, я кажу: «Я не знаю. Запитайте у чата GPT».

Що я помічаю? Дистанція, між нами збільшується: мені вже 34, а дітям все так само 15-ть. І зв’язок утримувати все важче. 

Але точно вчитель має бути другом, порадником.

Софія Середа, УП