Новий 2022-23-24-25-й рік. Як війна накрила собою минуле та майбутнє

«Вчора ми довго розмовляли про життя 

і згадали книгу про війну. 

Книга багато що б нам пояснила.

Сьогодні пішли в бібліотеку.

З одного крила бібліотеки йшов дим, 

але інше було цілим.

Кульгава бібліотекарка принесла формуляр.

Там було написано, 

що нас вже видано цій книзі 

і ми в ній живемо».

(Юрій Цаплін, «Сон»)

У 2024-му я проставив дати в документах минулим роком. «Ти живеш ще у 2023-му!»

Насправді я живу все ще 2022-м.

Три воєнні роки – як один, що триває. Без поділів на Нові роки.

І все-таки три воєнних Нових роки – різні.

Новий 2022-й взагалі не згадується. «Щось не вірю у повномасштабне вторгнення…»

Довоєнне минуле тепер теж суцільною купою. Воно проглядається і переглядається крізь сьогодення. Історія війни, яка почалася задовго до війни. Довоєнне минуле не довоєнне, а передвоєнне.

Перед Новим 2022-м їздили на фабрику ялинкових іграшок у Куп’янськ. Екскурсія від профкому. Багато працює росіян. Тих, що приїхали тимчасово або осіли. Роблять дітям іграшки. Показали, як видувають. Потрібно мати сильні легені. Легені в них сильні.

Фабрику росіяни розбомбили у вересні 2022-го. Вона згоріла, залишилися тільки стіни.

Новий 2023-й був святковим: по-перше, ми вижили. Бажали якнайшвидшої перемоги і повернення додому. Після Харкова і Херсона здавалося, що вже близько – кінець війни. Розрахувати сили, дочекатися, тримаємося.

На Новий 2024-й бажали того ж самого. Тому він не був святковий.

Сили закінчилися, їх потрібно було брати звідкись заново. Не вірилося, що другий вже Новий рік зустрічаємо в переселенській квартирі. Сумне дежавю.

У перукарні під Новий 2024-й почув: 

«Думали, будемо плецкати за перемогу, а ми плецкаємо за життя».

«Плецкати» – полтавське слово. У словниках його немає. Є «плескати» – «марно базікати, говорити дурниці», і воно ж в іншому значенні – «аплодувати, рукоплескати».

Я ламав голову, в якому зі значень «плецкати» було в перукарки, і в підсумку вирішив, що в обох відразу.

Звідки брати сили? Ні спілкуватися, ні вітати когось не хотілося. З Новим, 2024-м – 23-м і 22-м, що тривають.

Кому хотів зателефонувати і тримав у голові – Андрію Кириченку. Раніше з Андрієм зустрічалися раз на рік або рідше. Приятелі зі студентських часів, одна компанія. Тепер я про нього думаю часто, весь час. Коли «абонент поза зоною досяжності», мені не по собі. Якщо гудки – відлягає. Коли Андрій бере слухавку – настрій стає радісним. Я за нього хвилююся. Він став для мене дорогою людиною. Він у ЗСУ.

Балакали про те про се. Про прильоти по Харкову, зруйновані будівлі. Старі, що залишалися після Другої світової. Про те, що не буде на зв’язку числа до 11-го. Про Вазіка, нашого приятеля, однокурсника, що в Польщі зараз. Про Надю – мою доньку, про Олену – мою дружину, про батьків, як вони тримаються. «Передавай їм привіт і скажи: все буде добре. Так і передай».

Я люблю цю фразу «все буде добре» і сам часто користуюся. Але з початку війни вимовляю її рідко, не згадаю, коли востаннє говорив.

Надя з дівчатками в аніме-косплеях – замовляють костюми на «Аліекспрес», влаштовують вечірки, гуляють у цих костюмах містом. Ціла культура в їхньому поколінні.

«Ніхто не чіпляється? Не ображає вас?»

«Ні, підходять, фотографуються. Сьогодні дівчина підійшла, студентка з Харкова. І військовий із фронту. Сказав, що своїм покаже. Що ми такі ошатні, незвичайні. А ми йому подякували, що захищають нас».

«До свята Різдва Христового ГО «ВПО України» Полтавщини оголошує конкурс дитячого малюнка «Подаруй Різдвяну казку військовим»». Надя намалювала вертеп. Замість волхвів – військових. Волхвів п’ять. Два – з білими крилами, троє – без. Два білі пси з ними, не схожі на Патрона. Змучена Мадонна в жовтій сукні та синій накидці. Немовля – Ісус – спить.

Що будемо бажати на Новий 2025-й? Сил, здоров’я, терпіння. Пережити ще один воєнний рік.

Ми звикли до війни, вжилися. Війна стала вічною. Накрила собою як минуле, так і майбутнє.

Світ уже в майбутньому, про яке нещодавно знімали фантастичні фільми. 

«Із наступного року в початкових і середніх школах Південної Кореї з’являться роботи-викладачі англійської мови». «Літаючі таксі Lilium схвалили в ЄС». «»Перший пацієнт Neuralink з імплантованим в мозок чипом здатен керувати комп’ютерною мишею силою думки», – заявив Ілон Маск». 

Погляд прослизає, схоплюючи інше: «Повітряні Сили повідомляють про загрозу БпЛА», «Сумська, Полтавська, Харківська області – ракетна небезпека». Наше майбутнє – «Україні знадобиться 757 років, щоб ліквідувати збитки від мінного забруднення території, – повідомляють аналітики GLOBSEC».

Новий рік – свято майбутнього, надій на нього, побажань. Але майбутнє і саме свято живуть війною.

Ми вже й забули про святкові вихідні – що вони були колись. 25 грудня, 1 січня – робочі дні. Свято згортаємо раніше, щоб виспатися на роботу хоч скількись.

Саша Гребенщикова, вчителька з Харкова: «Вкрали в нас радість: новорічну віру в чистий аркуш. Вірити в силу добрих побажань, самі ці побажання. А ще вкрали в нас перше січня – узаконений день відпускання натягнутих віжок; дозвіл бути як є – ось справжній подарунок. І його теж вкрали: не було в нас цього року першого січня. Ну і днів навколо, зрозуміло».

Цього року свято аж напрошується. Усе подвоїлося, всі новорічні свята. Раніше був тільки Новий і Старий Новий рік. Тепер і два Миколая, два Різдва. Хто відзначає по-старому, хто по-новому, хто і по-старому, і по-новому, двічі.

А тут ще й білборд – «З Ханукою! 25 грудня – 2 січня».

2023-й закінчувався боями за ялинку – міську, на головній площі. У Полтаві та багатьох інших містах. «Ні ялинці! Гроші на ЗСУ!»

Цього року жодних боїв. Навіть забули про них. Ялинки стоять. Загальний консенсус: війна вже занадто довго, щоб скасовувати новорічні ялинки і Новий рік.

Свято повернулося і прийняло війну в себе.

Або інакше: війна своєю нескінченністю повернула нам свято.

Фронтовий Харків новорічно вбраний, усі постять фото: по-святковому гарний. Ілюміновані трамваї, таксі їздять містом, розвозять дух Різдва і Нового року.

Тилова Полтава взагалі не прикрашена, без інстазон, аскетична. Місто поза святом. Їдуть за святом, гарними фото до сяючого Харкова. Бояться: там прилітає, – але їдуть. Хочеться святкової атмосфери, побути в ній, відчути. Хоч прилітає і страшно.

Повертаються і розповідають у захваті, як там гарно і святково, як прилітало і бахкало.

Феєрверків, салютів немає. По всій країні заборонили під час війни. Замість них – гепання ППО: шахеди над містом. Дівчатка-колядниці майже не лякаються і не здригаються. У Святвечір удари ППО лунають майже святково. Викликають у пам’яті щось далеке, забуте за три роки – новорічний салют.

На Різдво зранку бахнули по енергосистемі так, що різдвяний вечір і свічки. Як на дитячих старовинних листівках. Що викликають почуття доброго, вічного.

Більш вічного, ніж війна, скільки б вона не тривала.

Андрій Краснящих