Розуміти самих себе важливо завжди. Але в час великої невизначеності, коли здається, що не тільки країна, а взагалі світоустрій ступив на хиткий канат, знання про себе можуть стати тим самим балансиром, жердиною в руках канатохідця, що дає віру дійти свій шлях до кінця.
Директор Інституту фронтиру (центру концептуалізації стратегічних викликів) Євген Глібовицький – один із тих українських інтелектуалів, що досліджує, якими ми є, якими можемо стати, і ставить за мету створити дороговказ, де враховані і помилки минулого, і майбутні вікна можливостей.
Він розповідав про цінності українців ще тоді, коли перед кожним таким обговоренням треба було робити дисклеймер, що йдеться не про гроші, нерухомість або інші матеріальні блага.
Він визначав гідність як ключову важливість для середнього класу за рік до Революції гідності. В 2016-му застерігав, що не може армія весь час триматися на плечах волонтерів. І те, що Росія буде підривати нашу суверенність і демократію, а ми – її імперськість, він артикулював ще задовго до великої війни, коли ця ідея залунала звідусіль.
В нинішньому інтерв’ю УП Глібовицький пояснює, що ми маємо робити, щоб до 22-го століття українська мова не перетворилася на мертву. Обґрунтовує, чому стратегічно важливо, щоб Україна системно досліджувала Росію. Показує взаємозв’язок між розвитком культури і питаннями безпеки. Розповідає про відчуття втрачених можливостей, яке охопило його наприкінці першого року повномасштабної – тоді Україна мала досвід консолідації, який стається один раз на історичну тяглість, і не скористалась ним для реформ.
Відеозапис нашої розмови ви зможете подивитися на youtube-каналі Української правди. А тут – її текстова версія прямою мовою Євгена Глібовицького.
2025 рік – це вже інерція від процесів, які запущені зараз. І ми поки що не знаємо, як ці процеси реалізуються. Але фактично: це вступ Трампа в президентство і його спроби, які, ймовірно, будуть, заплющити очі на реальність.
В будь-якому випадку питання української перспективи буде визначати українська спроможність на полі бою, яка своєю чергою є похідною від того, наскільки вправно прийматимуться політичні рішення.
Ці рішення залежатимуть від того, наскільки українська адміністрація зможе правильно конфігурувати комбінації спроможності власної, державного сектора, громадянського суспільства, бізнес-сектора, навіть спроможності церков і академічного сектора.
[BANNER1]
В кінці 2022-го – початку 2023-го року в мене було найбільше відчуття втраченої можливості.
Ми мали унікальний момент консолідації, який можна було використати для дуже потрібних реформ у 2022-му році, які не відбулися. В тому числі це реформи відносин держави і громадянина, які би зараз визначали і хід мобілізації, і демобілізацію, і те, яким чином співпрацююють цивільний і військовий сектори.
Ми могли мати в результаті зовсім іншу переговорну позицію, в тому числі з Росією. І стратегічно, якщо говорити не з перспективи одного року, а з перспективи, наприклад, покоління – ми могли вийти в режим посттравматичного відновлення.
Це режим, коли на якийсь час у суспільства з’являється суперсила для розвитку і розбудови. Коли суспільства готові йти в режим надзусиль для закладання фундаменту свого майбутнього.
Я все ще сподіваюся, що нас цей момент посттравматичного відновлення чекає в майбутньому. Але я бачу, як стара історична травма доповнюється новими травмами. Як українське суспільство фактично оповите павутинням нових трагедій, обмежень, втратою людського капіталу, які матимуть історичний вимір.
Коли ми говоримо про такі міграції, такі масштаби втрат, невизначеності, травматичних досвідів, ми розуміємо, що реабілітація цього всього займатиме покоління. І коли я говорю «покоління», це означає множину.
[BANNER2]
Я не думаю, що в 2022-му році держава зробила щось таке, за що громадяни нагородили її довірою. Я думаю, що це був аванс.
Якщо ми пробуємо знайти показники того, наскільки добре чи погано йдуть справи, то у випадку української держави це є показник довіри громадян до різних інститутів.
Динаміка тут дуже повчальна. Ми бачимо, що українці намагаються тримати державу на голодному пайку довіри. І це фактично обмежує державу в спроможності проявляти свою суб’єктність.
В 1991-му році ми отримали оболонку незалежної держави, але вся начинка, вся суть відносин радянської держави з громадянами була перенесена зі старої оболонки в нову Україну.
Разом із нею – страх про те, що держава в будь-який момент може пуститися берега і перестати бути підзвітною, стати тоталітарною і знищувати громадян. І, відповідно, громадяни весь час інтуїтивно шукали, яким чином вони можуть контролювати державу.
Низький рівень інституційної довіри, тобто обмеження в повноваженнях – це і є спосіб контролю.
Цей величезний аванс 2022-го на якийсь час знечулив всі протистояння всередині української політичної системи. Він дав вікно можливостей для хірургічних втручань. І цей аванс був великою мірою змарнований.
Ми отримали телемарафон, який на початку був важливим інструментом. Він фактично обнулив олігархічні впливи і олігархічне багатоголосся, яке могло становити загрозу національній безпеці. Але далі телемарафон перетворився на інструмент політичного впливу.
Не було нової візії того, як мають будуватися відносини між державою і громадянином. Ми не отримали в період 2022 року закону про мобілізацію, закону про демобілізацію, ми не отримали інших реформ відносин держави-громадянина. І далі події почали розвиватися в логіці контрреволюції гідності. Тобто держава чим далі, тим більше дивилася на громадянина, не визнаючи його гідність.
Коли держава починає відкатуватися у визнанні гідності громадянина, той стає ресурсом. А громадянин, відповідно, розвертається до держави корупційним інтерфейсом.
Наші західні партнери не розуміють, що корупція була інструментом безпеки громадянина через всю тоталітарну і автократичну історію останніх 100 років. І вони не розуміють, що найкраща антикорупційна політика – це безпекова політика. Підвищення безпеки зменшує корупцію.
Такі речі, як у 2022 році, стаються раз на історичну тяглість, і вони не повторюються. З цього ми маємо зробити певні політичні й історичні висновки, і вже враховувати це як частину спадщини, яка складається не тільки з перемоги. Вона так само складається з поразок.
[UPCLUB]
Коли українці говорять, що ми би дуже хотіли, щоб виникли нові держави на місці Росії, в західної аудиторії це викликає жах. Вони думають про безпекові виклики. Про те, що буде з російською ядерною зброєю. Про зміну геополітичного балансу, коли нові утворення дуже швидко можуть потрапити під контроль чи під вплив Китаю.
І відповідно в багатьох західних акторів з’являється бажання не вирішити проблему, а знечулити її. Зробити так, щоби вона затихла, перестала бути такою радикальною.
І українці виглядають як збурювачі, які безвідповідально підривають основи світової стабільності, вимагають неможливого, з юнацьким максималізмом намагаються розхитати світ. Тому таке шалене неприйняття позиції стосовно того, що Росія має зазнати поразки.
Тому нам своє робить. Нам треба розуміти, що в будь-який момент ніхто краще за Україну не зможе визначити порядок денний український.
Порядок денний – це є функція суб’єктності. Якщо ми хочемо бути суб’єктними, ми маємо вміти сформувати свій порядок денний і відстоювати його навіть всупереч західному інтересу.
[BANNER3]
Мені здається, що однією з наших найбільших стратегічних проблем є те, що ми недостатньо вчимо Росію.
Якщо би треба було ухвалювати рішення про протистояння, наприклад, якимось російським ідеям, то скільки в Україні кандидатів, які могли би описати, в яких умовах ці ідеї формувалися?
Набагато глибше занурення в русистику із західного боку. Але їхня вихідна позиція є дуже далекою. Нам легше проінтерпретувати росіян. Ми поруч з ними жили останні 350 років – ми їх трошки вивчили за цей час, і на кінчиках пальців інтуїтивно у нас є розуміння їхньої культури.
Я багато разів зіштовхувався з тим, як західні аналітики бачили, що українське зчитування Росії є в основному інтуїтивним і не базується на принципах доказовості, та втрачали інтелектуальну довіру до українського погляду. Вважали, що українцями керує упередження, стереотипи і так далі.
Це стратегічно послаблювало українську позицію в аналітичному діалозі із західними експертами стосовно того, що може чи не може зробити Росія. Це є історія, в яку я постійно впирався в Берліні, у Вашингтоні, часом у Лондоні.
Хиба західної теорії змін у 90-х роках полягала в тому, що вони вважали, що торгівля і ринкове залучення приведе за собою свободу і перехід до демократії.
Виявилося, що ні. Що можна бути напіввідкритою ринковою економікою, маніпулювати ЗМІ, тримати своїх громадян у несуб’єктному стані, мати абсолютно непідзвітну вертикаль влади і бути частиною міжнародних ринків. І відповідно пробувати отримувати ті переваги, які дає ринкова економіка, без тих можливостей, які дає демократія.
В результаті Росія та Китай перетворилися на держави, які були і є дуже сильно включеними в міжнародну торгівлю, але не стали відповідальними партнерами світового співтовариства в тому сенсі, в якому були інші держави – які формували архітектуру безпеки і прав людини.
Війна Росії проти України зламала не одну сильну академічну кар’єру на Заході, бо вона примусила змінити всю оптику. Люди, які мали впевнені позиції на кафедрах, вважали, що вони спокійно до пенсії добувають, і раптом відчули себе в просторі, де не мають на що спертися. І пішли захищати себе.
Те, що я чую, наприклад, з американських університетів, часом мені нагадує описи п’яних бійок у барах.
Атаки, які відбуваються, наприклад, на Тімоті Снайдера в академічному середовищі, абсолютно жорстокі і страшні. Йому закидають, що він ледь не торговець зброєю через те, що він робить багатомільйонні фандрейзинги для засобів протиповітряної оборони і так далі. Це є частина внутрішньої деколонізації, яку проходить Західний світ.
Західний світ переважно є нащадком колоніальних режимів. Не тих, які були колонізовані, а тих, які були колонізаторами. І це переважно морські імперії. Тобто метрополія колонізує когось, хто знаходиться далеко, викачуючи ресурси екзотичних, далеких людей.
Суходільні імперії працюють іншим чином. Росію в багатьох випадках не категоризували навіть як імперію. І, відповідно, частина західної думки дивиться на Росію як на просто велику державу. Немає уявлення про те, як виглядає життя неросійських народів Росії, і навіть немає інтересу до цього.
А з іншого боку, є шалена недодослідженість України й української культури. Світ не знає нашого мистецтва, наших творів культури, нашої музики. Це дуже нішове знання, яке фактично не може конкурувати з тією масовою представленістю, яка є в Росії.
Хоча інтерес до української культури зріс. В тому числі зросло визнання того, що українськість є інакшою, ніж російськість. Але ми не бачимо дуже чітко, де проходить межа. Наприклад, будь-які розмови про перемир’я не припиняють репресії на окупованих територіях. Це автоматично ставить, наприклад, кримськотатарську ідентичність під геноцидальну загрозу.
Покажіть мені, хто на Заході про це говорить? Мовчок. Кримськотатарський чинник у Криму не є частиною дискусії безпекової, геополітичної, економічної, культурної – будь-якої, яка стосується можливого варіанту розвитку подій в Україні.
[BANNER4]
Культура в Україні є частиною безпеки. Є проблема ставлення до культури як до чогось факультативного: «Навіщо нам це мистецтво – нам зараз найважливіше – війна».
Витрати на культуру зменшують транзакційні витрати на війну. Цього розуміння чітко немає, бо немає розуміння того, як працює культура.
Подивіться на список грантоотримувачів Українського культурного фонду в Харкові, а потім подивіться на список тих, хто був частиною харківського опору на початку війни – ви побачите, що це один і той самий список. В тому сенсі дуже важливо, що культура дає можливість формувати певною мірою лабораторії пошуку рішень.
Таким прикладом, який мене вражає, є те, як працює, наприклад, «Кримський інжир». Як платформа думання про Крим і майбутнє Криму в момент, коли Крим окупований і культурний процес у Криму абсолютно затиснений.
Ми пробуємо дивитися на культуру з точки зору івент-менеджменту з боку держави. І це небезпечний підхід, бо призведе до спроби сформувати контроль процесу, а не підтримку творчого пошуку.
Якщо не будемо достатньо сильними в своїй культурі, ми не зможемо сконструювати вихід з того стану, в якому ми будемо на момент закінчення війни.
За культурою є питання пошуку ідей, відповідей на неочевидні питання, придумування речей, які не існують станом на сьогоднішній день. Це впливатиме на якість цього виходу, його швидкість і спроможність суспільства до трансформації.
Якщо порівнювати українців, наприклад, із жителями Старої Європи, то одна з речей, яка нас принципово відрізняє – у нас всередині шалене внутрішнє незадоволення собою. І воно спонукає до прагнення змінитися і адаптуватися до ситуації, набути нової спроможності.
Цього немає в багатьох країнах Заходу. Відповідно, це впливає на швидкість, з якою можемо трансформуватися ми і вони.
Це до питання спроможності України до лідерства в другій половині XXI століття.
[BANNER5]
Тренд зростання довіри до місцевого самоврядування був здоровим, ми його спостерігали майже 10 років до початку великої війни. Потім відбулося певне просідання.
Я думаю, що в основному через те, що реформа децентралізації не була завершена. Як наслідок, рудименти старої системи обмежили самостійність громад. Громади, наприклад, не могли прийняти рішення про те, що вони відправляють частину своїх ресурсів на підтримку ЗСУ.
Але мені здається, що в певний момент відбудеться зростання інституційної довіри до місцевої влади.
Критично важливими в цьому плані є місцеві вибори, які, я сподіваюся, зможуть відбутися в жовтні 2025-го року. В більшості громад в Україні ми можемо їх проводити.
Зважаючи на роль, яку місцеве самоврядування грає загалом в усій архітектурі делегованих повноважень у країні, мені здається, що критично важливо, щоб ці вибори відбулися.
Щодо низького рівня довіри до парламенту – він компенсується страхами українців стосовно монополізації влади. Українське суспільство, виходячи з тої конфігурації історичної травми, яку ми маємо, тоталітарної травми зокрема, боїться концентрованої влади і намагається робити так, щоби весь час був якийсь баланс.
Якщо подивитися на маятник демократії: влада-опозиція, влада-опозиція, він в Україні дуже коректно функціонував всі шість політичних циклів. Якщо дивитися на відносини президента з парламентом, ми мали свій маятник, де були медові місяці і були охолодження.
Якщо дивитися на партійну систему, то фактично в Україні сформована чотирипартійна система. Є партія колоніального минулого, яку колись представляли комуністи, потім Партія регіонів, ОПЗЖ. Є своя національно-консервативна партія – Рух, потім «Наша Україна», БПП, ЄС. Є свої популісти, які можуть однією колоною йти або кількома: «Громада» і аж до «Слуги народу». Є маленька національно-ліберальна партія, яка то виникає, то зникає (наприклад, «Голос» чи «Самопоміч» – УП).
Один зі страхів українців є в тому, що хтось, хто має багато влади, може засидітися. І це в середині партійної системи створює постійний рух. В тому числі постійне нове лідерство, постійні зміни.
Україна стоїть на перетині шляхів між Заходом і Сходом, між Північчю і Півднем. В тому сенсі ми складаємося з різних впливів.
В Україні ми маємо дуже північноамериканську палітру. Ми маємо дві або три православні течії. Ми маємо дві католицькі течії. Ми маємо багато протестантських течій – у багатьох місцях вони будуть на другому місці за представленістю. Ми маємо автохтонних мусульман і інших мусульман, сунітів і шиїтів. Ми маємо юдеїв, різних юдеїв.
Ми – різні.
Якщо дивитись за інституційною спадщиною (а це дуже сильно впливає на те, як ми голосуємо), то ми є продуктом трьох імперій – Російської, Австро-Угорської і Османської.
Є багато інших чинників, які важливі. Наприклад, Галичина і Донбас у своїй історичній пам’яті мають досвід продуктивного застосування організованого насилля. Відповідно, в ситуації невизначеності і галичани, і донбасці схильні грати на підвищення ставок.
Інші українці намагаються зменшити ризики, відповідно, намагаються зменшити ставки в ситуації невизначеності. Це дуже сильно впливає на те, яким чином різні політичні компоненти привносяться в культуру.
Ми бачимо, наскільки висока донбаська культура продуктивності розсипалася по всій країні, практично примноживши спроможність всіх регіонів України після міграції 2014–2015 року. Але через те, що був взятий курс на локальну асиміляцію, практично ми не помітили цього.
Коли ми дивимося на внески різних регіонів, вони мають шалене значення. Я от скажу, наприклад, про Крим і кримських татар. Кримські татари не є ані слов’янами, ані християнами. І, відповідно, присутність кримських татар в українському суспільстві як корінного народу є критично важливою для того, щоб українська ідентичність будувалася як громадянська, як політична.
І це є абсолютно критично, стратегічно важливим для майбутнього країни. Бо без цього ми не зможемо побудувати демографічну політику, яка уможливить довготермінове виживання української культури.
Якщо ми хочемо, щоб і в 22-му столітті батьки і діти розмовляли українською мовою і вона не була чимось, що вивчають музейники для роботи в архівах, то нам важливо, щоб неукраїнці мали шлях до того, щоб ставати українцями. І присутність крихітної частини кримських татар як корінного народу України в структурі українського населення уможливлює це.
Україна є поєднанням дуже різних культур, дуже різних інгредієнтів. Ми є людьми моря, ми є людьми степу, ми є людьми лісу, ми є людьми гір. І це розмаїття дає нам можливість конфігурувати дуже різні системи.
І в цій розмаїтості величезна частина нашої сили і нашої стійкості.
Рустем Халілов, УП
До кінця тижня в Україні місцями будуть опади, а також подекуди посилиться вітер.
Під час повітряної тривоги польська авіація здійснювала моніторинг ситуації.
Розміщення військ передбачається вздовж лінії фронту.
Юн Сук Йоль поскаржився, що "верховенство права повністю впало в цій країні".
Істотних опадів у столиці не очікується.
Вже зараз варто замислитися над питаннями: яких результатів може очікувати Україна у сфері боротьби з…