«Коли ти дорослий дядько, але доця сказала, що сьогодні ти принцеса», – підписав своє фото в Інстаграмі 34-річний Микола Русецький, молодший сержант із позивним «Молот».
На світлині його 4-річна дочка Варвара фломастерами розмальовує ногу Миколи, частину якої довелося ампутувати після поранення на Херсонщині в 2022-му. Тоді він був поліцейським, нині – військовий, який воює на протезі.
Ми зустрілися з Молотом в одній із кав’ярень Краматорська, куди він приїхав з Покровського напрямку, де працює разом із побратимами – пілотами БПЛА.
На його тактичній сорочці кольору хакі шеврон із написом «необмежено придатний». Микола розповідає, що був готовий заплатити хабар лікарям ВЛК, щоб ті у висновку визнали його придатним до служби.
На лівій руці Молота татуювання з українською символікою. В орнаменті закодоване ім’я донечки Варвари.
– Я намагаюся відгороджувати дочку від війни. Але вона знає, хто такі росіяни, каже: «Батя бомбить кацапів». Робота в мене така – бомбити поганих кацапів, – усміхається він.
Таку роботу Молот виконує з 2014-го. На початку АТО він служив у 79-ій десантно-штурмовій бригаді. Воював на найгарячіших напрямках фронту, обороняв Донецький аеропорт (ДАП).
Під час розмови з «Українською правдою» «кіборг» Молот поділився своїми спогадами про оборону Донецького аеропорту, а також розповів, чому «перемир’я» з Росією мотивувало його звільнитися із ЗСУ в 2017 році, як він «ганявся за злочинцями» Миколаєва в поліцейській формі, від кого отримав «ліцензію на вбивство росіян» на початку великої війни та як зараз воює на протезі.
Далі – пряма мова Миколи Русецького.
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні – з травня 2014-го до січня 2015-го.
Під час запеклих боїв у вересні – січні в аеропорту загинули понад 100 оборонців України. 20 січня втрат було найбільше – після підриву російськими бойовиками нового терміналу загинув 51 військовий ЗСУ. 21 січня 2015-го сили АТО почали виходити з ДАПу.
З повагою та вдячністю до кожного військового, який обороняв ДАП.
Світла пам’ять усім загиблим «кіборгам».
Дві ротації в Донецькому аеропорту: втрати, хаос, чорний гумор
Наша перша ротація в ДАПі розпочалася наприкінці вересня 2014-го. Вона тривала сім чи вісім днів, погано пам’ятаю. В аеропорту час тягнувся дуже довго.
За «штаткою» я був помічником кулеметника, але мій кулеметник звільнився задовго до того, як ми зайшли в ДАП. В аеропорту всі посади були вільні. Хто хотів, той і працював на кулеметі.
Найбільше запам’ятався не перший бій, а загибель наших військових у бронетранспортерах. Їх розстріляв російський танк дорогою від нового терміналу до старого. Загинуло 10 чи 12 бійців.
Ніхто не хотів забирати їхні останки, які вигоріли. В нашій роті був відчайдушний «афганець» із позивним «Бача», який сам пішов витягати останки тіл із БТРів.
Я два дні після цього був у ступорі, не міг зібратися. Було дуже страшно. А потім ми з хлопцями себе побороли. Чорний гумор добре працює в таких ситуаціях. Відтоді не беру близько до серця всі трагедії, які трапляються на війні, бо «кукушка» може просто «злетіти».
Під час першого бою за нашої ротації росіяни пішли в наступ майже з усіх сторін. Я тримав оборону в новому терміналі – на другому і третьому поверхах.
Коли почався штурм, у всіх була паніка – і в солдатів, і в офіцерів. В цьому хаосі Бача «спіймав» кулю зубами. Він зазвичай чергував на першому поверсі в аеропорту, куди могли зайти росіяни. Коли піднімався наверх, хлопці подумали, що кацапи йдуть. Хтось зі своїх вистрелив, куля влучила в щоку Бачі. Він її виплюнув разом із зубами.
Я намагався тримати себе в руках. Забрав в одного зі старших рацію, щоб спілкуватися з іншими підрозділами. Працював тоді на позиції АГС «Полум’я» (автоматичний гранатомет – УП). Мені треба було якось представлятися. Згадав, що в дитинстві один товариш називав мене «Молотом». Так з’явився мій позивний.
Я би не сказав, що в нас був дефіцит боєприпасів, особливо під час першої ротації. Кулемети завжди були заряджені. Ми так інтенсивно працювали, що часто доводилося міняти стволи, бо вони нагрівалися.
В аеропорту було багато підрозділів, тому виникали проблеми у взаємодії. Пам’ятаю, український екіпаж виїхав на танку і почав стріляти в сторону росіян. Хлопці не влучали по цілі, а осколки летіли в новий термінал – по нас.
Я запитав у командира з позивним «Саїд», що це за танк. Він не знав. Подумали, що може бути кацапський. Я виставив приціл. Один раз стрельнув з протитанкової рушниці. І з першого разу влучив у танчик. З ним нічого не сталося і ніхто не постраждав. Екіпаж розвернувся і поїхав у Піски.
[BANNER1]
Вище командування почало нам дзвонити і запитувати: «Хто стріляв, навіщо, хіба було не зрозуміло, що це наш танк?». В нас був адекватний командир. Він тоді сказав: «Так треба, бл*дь, повідомляти, коли збираєтеся щось робити».
Після першої ротації нам дали майже місяць відпочинку. Наприкінці жовтня 2014-го ми знову зайшли в ДАП. На другій ротації я вже був молодшим сержантом, керував відділенням (дев’ять – одинадцять військових – УП).
Вдруге я вже їхав туди впевнено. Деякі навпаки. Це – як стрибок із парашутом. Коли перший раз стрибаєш, ще не розумієш, чого чекати, а вдруге вже страшно. Багато кому з побратимів було страшно. А я був упевнений, бо знав місцевість і обстановку.
П*дорські танки пробивали стіни аеропорту – утворювалися типу бійниці. Я разом із побратимом постійно звідти відпрацьовував по росіянах із кулеметів, коли вони збиралися розстрілювати українські колони з танків.
Наступників також навчив. Радив їм: «Коли дізнаєтеся, що наша колона їде, просто безупинно х*рячте по п*дарах». Командири казали, що ця схема круто працює. Кацапи навіть обіцяли платити купу грошей за голову кулеметника.
Коли ми вдруге заїхали в ДАП, хлопці з інших підрозділів сказали, що на другому поверсі нового терміналу росіяни десь залізли по вентиляційній трубі і там сидять. Туди ніхто не ходив з українських бійців.
Ми зі снайпером пішли на другий поверх, щоб перевірити, чи дійсно росіяни туди потрапили. Не помітили жодних слідів. Доповіли командиру, що там нікого немає. Залишили своїх людей, закріпили. А в українських ЗМІ тоді розповідали, що українські військові відбили другий поверх аеропорту в росіян. Це було в листопаді 2014-го.
Читайте також: Аеропорт. Невідомі подробиці найтрагічнішої спецоперації АТО
Віра, сухпайки, Duty Free
В ДАПі не вистачало продуктів. За першу ротацію я схуд на шість кілограмів. Ми майже не спали, багато бігали, мало їли.
Готували мінімально на газовому пальнику. В основному їли тушенку, рис, консерви. Зазвичай ми були на верхніх поверхах аеропорту, а все, що привозили – боєприпаси і їжу, роздавали внизу. Поки ми доходили, залишалися лише сухпайки. В якийсь момент почали видавати не звичайні сухпайки, а десантні. Там були і шоколадки, і родзинки, і ще щось смачне. Ми за них боролися (сміється).
Одного разу ми з кумом, який має позивний «Ганібал», пішли в Duty Free. Тоді був обстріл. Там усе було розбите. Знайшли дві шоколадки. З’їли їх на сходах.
Під час першої ротації ми ночували на другому поверсі нового терміналу – в кімнаті з гіпсокартонними стінами. На стіні висіла ікона Святого Миколая. Коли виходили, я забрав її. Відтоді вона завжди зі мною.
До речі, в 2022 році, коли ракета прилетіла по Миколаївській адміністрації, ми з побратимами-поліцейськими були там. В момент прильоту я вийшов на вулицю, а хлопці і мій рюкзак з іконою залишилися в кабінеті на другому поверсі.
Коли почалася евакуація, я одразу поліз через дах допомагати витягувати побратимів. На другому поверсі все було завалено. Тільки одна кімната, де були мої хлопці, залишилася. Ніхто не постраждав. Ікона вціліла.
Останнім часом я не дуже в Бога вірю, тому що в житті було дуже багато ситуацій, після яких важко це дається. Але треба якусь віру тримати в собі, тому я на всі позиції беру з собою цю ікону.
[BANNER2]
Бойові дії на сході, «перемир’я» з Росією і звільнення із ЗСУ
Після ротацій в аеропорту були короткотривалі моменти, коли ми заходили на радіолокаційну вишку. Це окраїна території ДАПу, недалеко від «зльотки». Ми «вибивали» позиції, де росіяни закріпилися. Бої були дуже важкі. Обстріли не зупинялися. А зброї в нас майже не було.
Потім ми відійшли і стояли у Водяному, Опитному. Окраїна Водяного – це крайня посадка, яка йде до злітної смуги, відстань приблизно 1200 метрів.
Останні три місяці, які ми там були, з кінця листопада 2016 року до початку березня 2017-го, змотивували мене звільнитися зі служби. Чому? Бо командири не дозволяли нам нормально працювати, рахували боєприпаси. А я мобілізувався, щоб щось робити, а не сидіти і спостерігати.
Бл*дь, ми бачимо п*дарів. Вони виставляють у нашу сторону свої СПГ (протитанковий гранатомет – УП) або кулемети, а нам кажуть: «Хлопці, наглядайте».
Нашій роті пощастило з командиром Саїдом. Хоч він і казав: «Не можна стріляти», але завжди прикривав перед вищим командуванням, коли ми відпрацьовували по росіянам з кулемета.
В нас було багато невеликих сутичок із росіянами. Наша СПшка (спостережний пункт – УП) розташовувалася найближче до них – 600 метрів. Вони постійно обстрілювали нас з «бехи», міни прилітали. Вночі підходили до нас. Ми відбивалися. І підлазили до них, ставили розтяжки, щоб вони до нас не прийшли.
Але нам весь час казали: «Не стріляйте. Спостерігайте». Страшенно дратувало.
Тому я звільнився з військової служби в 2017 році. Почав працювати в патрульній поліції в Миколаєві. Чесно кажучи, мені було нудно. Не вистачало бойових дій. Але я спеціально вибрав підрозділ тактико-оперативного реагування (ТОР). Це не класична патрульна поліція.
Ми не виконували задачі патрульних, а підтримували їх, реагували на те, з чим вони не справлялися. В основному за злочинцями ганялись. Боролися з бандитами, наркоманами.
Цим я компенсував нестачу служби у війську. Плюс завжди були зброя, тренування на полігонах, фізична підготовка, дисципліна. Можна сказати, далеко від армії не пішов.
[BANNER3]
Велика війна і «ліцензія на вбивство росіян»
В перший день повномасштабної війни я сказав Маршалу (начальник Департаменту патрульної поліції НПУ Євгеній Жуков – УП), що буду звільнятися з поліції і повертатися в ЗСУ. Знайшов собі місце в 79-й бригаді. Але начальник жартома відповів: «Почекай. В нас буде ліцензія на вбивство росіян».
Почали формуватися зведені загони патрульної поліції. Звісно, багато миколаївських правоохоронців відмовилися брати участь у бойових діях, мовляв, «ми – поліція, маємо бути в місті». Дехто взагалі виїхав із Миколаєва.
Вийшло так, що основою зведеного загону, який формувався на Миколаївщині з патрульних, були ми з начальником. Поступово набирали інших хлопців.
Я заводив групи зведених загонів поліції у села на Миколаївщині, орієнтував ЗСУ на місцевості, де все знав, допомагав розміщувати позиції. Хлопці боялися місцевих мешканців, бо думали, що вони будуть зливати координати росіянам. Але в основному всі допомагали.
Коли росіяни заходили на Миколаївщину зі сторони Херсона, генерал Дмитро Марченко повідомив, що десь у районі Шевченкового «заблукав» російський танк. Нашій групі доручили знищити його. Ми взяли РПГ і виїхали на завдання.
Місцеві підказали, на якій ділянці катається кацапський БТР. Я сказав хлопцям, що відкриємо вогонь, коли бронетранспортер буде від’їжджати, відстріляємося і поїдемо, але відпрацювати не встигли. Виїхав наш колега на білій машині і почав щось кричати. Я йому кажу: «Заховайся. Щас тебе БТР побачить». А він відповідає: «Позаду колона російської техніки їде». Мабуть, машин 30–40 було.
Ми прям перед колоною з РПГшками бігали. Добре, що спереду їхали грузові машини, а десь у хвості – БМП і танки. Вони нас побачили, перелякалися і почали заїжджати в посадку. Ми сіли по машинах, їдемо, і тут такий звук – «бах», як у кіно. Танк стрельнув по нас. Не влучив, але відрекошетило пів снаряда, залетіло в машину.
Ми зависли, не могли зрозуміти, що твориться. Все пищить у вухах, купа пилюки. На адреналіні дали газу і виїхали. Повернулися в Миколаїв. Хлопці з групи сказали нашому начальнику з позивним «Брат»: «Йдіть у сраку. Ми більше не поїдемо на такі задачі».
Найгірший момент, який мені довелося пережити під час цієї війни – загибель мами. Моя сім’я до останнього залишалася в селі Пришиб на Миколаївщині, яке було під постійними обстрілами російської артилерії. Мама завжди допомагала українським військовим, які жили в селі.
В травні 2022-го вона виходила з двору. Поруч упав снаряд 152-мм. Мама загинула. Після цього я вивіз тата, сестру і собаку з села в більш безпечне місце.
Читайте також: «Інструкції «Як відшити ТЦК на блокпосту»? Пацани, ви серйозно?» – захисник ДАП і Маріуполя Сергій Стратічук
Поранення
Третього липня 2022 року я отримав поранення. Напередодні один із моїх керівників, колишній командир «Люті» Олександр Нетребко, сказав: «О, Колян, ти місцевий. Заведеш на позиції львівських пацанів?». Це був вечір, а вранці наша група мала виходити на завдання.
Я був втомлений, бо цілий день займалися з хлопцями дорозвідкою, сварилися з керівництвом, що не вийде зайти в кілька сіл, бо там замінована територія, два російських «Сонцепьоки» стоять. Але переконати нікого не вийшло.
О 9-ій вечора я в повній амуніції пішки заводив львів’ян на позиції. Повернувся о 6-й ранку. Думав хоча би дві годинки поспати. Приїхав на точку до своїх, а вони вже стоять у броні, чекають мене, щоб виходити на задачу.
Ми планували закріпитись на тій стороні річки Інгулець, яка ближче до села Благодатівка. Наша бронетехніка мала заїхати в село. Якщо заїжджають і відпрацьовують по росіянах, ми за ними заходимо і закріпляємося.
[BANNER4]
Я був просто ніякий фізично. Інколи навіть скидав із себе бронік і на кілька хвилин лягав відпочити. Пив енергетики, але вони на мене не діяли. Мій начальник із позивним «Брат» – молодець, чоловік із яйцями, але в деяких питаннях не розбирається. Коли ми підійшли до річки, я сказав, що краще закріпитися на березі, але він наполягав, що треба заходити в село.
Начальник побачив міну. Покликав мене. Я підійшов і підірвався. Мені не могли організувати нормальну евакуацію, бо техніки не було. Товариш приїхав на своєму пікапі х*рзна-звідки, забрав мене і вивіз.
Одного я не розумію. В нас завжди був чіткий алгоритм роботи. А тут організували незрозуміло що. Перед 4 липня хотіли ви*бнутись і до Дня поліції зробити собі подарунок – зведеним загоном, бл*дь, взяти село. Слава Богу, що обійшлись невеликими жертвами. Імовірно, завдяки тому, що я наступив на міну, всі інші п’ять чи шість груп, не зайшли в село і не постраждали.
Коли підірвався, мені було максимально пофіг. В мене ще був той стан після втрати мами, коли все по барабану. Я одразу себе заспокоїв тим, що після лікування зможу повернутися на службу. Завжди кажу, навіть якщо мені руки і ноги повідриває, все одно зможу ефективно працювати на фронті. Не обов’язково бігати по полях, можна багато інших завдань виконувати. Хоча навіть на протезі я дуже непогано бігаю.
Я втратив частину ноги – від стопи залишилась тільки п’ятка. Протезисти і хірурги кажуть, що треба робити реампутацію і ставити нормальний протез. Вони просто не можуть зробити такий протез, який ідеально мені підійде. Це складно. Я звертався до Superhumans. Вони сказали: «На жаль, ми поки такого не вміємо робити».
Знаєте, відрізати ногу ніколи не пізно. Але поки мені зручно так. Я продовжую служити. Вже два роки бігаю по посадках у повній амуніції. Нічого не тривожить.
Повернення в ЗСУ
Після поранення я був на лікарняному 119 днів. На 120-ий повернувся на службу в поліцію, щоб мене не «списали». За законом, після 120 днів я мав примусово пройти МСЕК. На даний момент я пройшов МСЕК, відбув усі кола пекла, маю групу і отримую пенсію за інвалідністю. Але продовжую служити.
Четвертого липня 2024 року я пішов у ТЦК із відношенням від підрозділу ЗСУ, до якого зараз залучений. Мене відправили на військово-лікарську комісію (ВЛК).
Пройшов усіх лікарів. Через підрив на міні в мене часткова втрата слуху – перетинки розірвані, часткова втрата зору – осколок залетів у праве око. Взагалі в тілі вистачає осколків. Але я всім лікарям казав, що зі мною все добре. Навіть завчасно вивчив порядок літер на таблиці для перевірки зору, щоб нормально пройти цей тест.
Прийшов до голови ВЛК, щоб вона мені написала у висновку «придатний до військової служби». Вона на мене дивиться і каже: «Підніми штанину». Я показав здорову ногу. Вона запитала: «Ти що, дурачок?». Я почав переконувати її, що зі мною все нормально. Був готовий заплатити комісії, щоб написали, що я придатний.
На ВЛК сиділи такі клуші. Вони мені казали: «Шкода тебе. На «гражданці» себе не знайдеш. Гаразд, іди в армію. Хоч якусь зарплату будеш отримувати». Я взагалі не люблю мовчати, але довелося, щоб підписали документи.
Читайте також: Чим «хворіє» ВЛК? Що не так в роботі військово-лікарських комісій
Мені вдалося потрапити в бажаний батальйон 1 серпня 2024-го. Зараз я працюю з ударними дронами.
Ми десь місяць були на Вугледарському напрямку. Зараз працюємо на Покровському. Спостерігаємо за полем бою з дронів. Бачимо, що росіяни наступають великими навалами і вмирають такими ж навалами. Один пілот із нашого підрозділу за одну зміну (3–4 дні) вбиває по 20–30 росіян.
[BANNER5]
Втома, побратими і майбутня книжка
Я максимально негативно ставлюся до так званого перемир’я з РФ, можливість якого обговорюється в суспільстві. Адже це дасть Росії шанс підготуватися, повернутися і знищити Україну.
Хоча інколи на війні буває дуже важко морально. Вже не знаєш, куди діватися. На ентузіазмі довго не проїдеш. Часом страх і хвилювання ні з чого з’являються, важко сконцентруватися на роботі. Не знаю, як надовго мене вистачить, але поки тримаюся.
Десь три роки тому я починав писати книжку. Написав лише шість аркушів. Немає в мене витримки, щоб приділяти цьому максимальну увагу.
Але я би хотів, щоб ця книга була не про саму війну, а про життєві моменти на війні. Бо про війну всі пишуть. Це вже так набридло. В моїй книжці війна була би на другому плані, а на першому – життя, побратими.
Завжди так: чим ближче до «сраки», тим більше ти – людина. На полі бою всі відкриваються і показують, які вони є насправді. Іноді в перших боях круті сержанти і офіцери «присідають», а солдати проявляють себе якнайкраще. Саме в «полях» можна найти справжніх друзів.
Сподіваюсь, що моя історія вмотивує інших людей долучатися до війська. Може, хтось серед тих, хто сидить удома, здоровий і цілий, підніметься з дивану і почне щось робити.
Ангеліна Страшкулич, УП