Текст виступу в українському хабі Європарламенту на Саміті «Партнерства та здоров’я ветеранів», Брюссель, 30 жовтня 2024 року.
Я часто виступаю на міжнародних конференціях. За роки великої війни я мала десятки виступів, бо всі хочуть говорити про відбудову.
Я починаю з того, що представляюсь. Я – архітектор, підприємець, власник архітектурного бюро, віце-президент Національної спілки архітекторів України, Голова благодійного фонду Архітектурної палати. Всі ці ролі почесні і я їх обирала сама. Тепер до моїх самовизначень додалося ще одне страшне слово, яке я не обирала.
Я – вдова.
Мій чоловік Арсен Федосенко – відомий український фотохудожник, загинув на війні 10 червня цього року. Його фото та його портрет знаходяться зараз поруч з вами у залі.
В лютому 2022 року Арсен пішов добровольцем в Збройні сили України. Ми разом два тижні стояли в Києві в черзі до військкомату в березневий мороз…
Арсен про себе писав: «З весни 2022-го – я в лавах ЗСУ, з камерою в руках. В перервах між службовими обов’язками знімаю наших захисників, допомагаю світу побачити військові злочини росії і нашу боротьбу. Іноді мої портрети стають останніми для моїх героїв… На жаль, фотографія не захищає від куль, але може вберегти від забуття і стає безцінним документом…».
Я ж ці роки намагалась утримати сім’ю, дітей, компанію, об’єднувати архітектурну спільноту, боротися з корупціонерами у владі, робити проєкти відбудови, збирати кошти на фронт. Благодійний фонд Архітектурної палати зібрав 10 млн грн на закупівлю зброї, а не проєкти відбудови.
Ми хотіли говорити з Європою. Ми зробили наш павільйон на Венеційському бієнале архітектури минулого року власним коштом і власним ресурсом. Бо потрібні грантові програми не працюють з мого досвіду. Як і не працює підтримка держави. Єдине, що працює – наша горизонтальна взаємодія: українців – українцям. На павільйон ми зібрали кошти через фейсбук за два тижні до відкриття. Сто тисяч гривень…
Хтось в Європі може за такі кошти зробити проєкт світового масштабу? А українці можуть.
Частиною експозиції був фільм «Голос українських архітекторів». В фільмі архітектори, які воюють, зверталися до світу кожен зі своїм посилом. А світова публіка мене питала: «Чому у вас воюють архітектори? У вас, що немає регулярної армії?». Європейці не розуміли і здається досі не розуміють, що у нас воює вся країна за виживання українців як нації.
Ну як вся… Точніше, найкраща частина країни, найкращі патріотичні люди.
Їх вбивають і вони можуть закінчитись, якщо Європа не включиться в боротьбу всерйоз.
Я дуже шкодую, що витратила безліч часу за цю війну на конференції по відбудові, а могла більше побути з чоловіком…
Мені теж на початку ці конференції здавались важливими, тепер я їх уникаю. Бо ніякої відбудови може не бути, якщо ми втратимо країну, а все до цього йде…
Знаєте, коли люди висловлювали мені співчуття після загибелі Арсена, вони часто казали, що я маю жити задля дітей. Такі дивні поради… Моїм синам зараз 18 і 21. Вони в будь-який момент можуть піти на фронт по мобілізації або добровольцями, а я — залишитись без чоловіка, і без дітей.
В лютому 2022 року старший син навчався в Англії. Він мав можливість не повертатися, але повернувся додому, а потім не зміг завершити навчання, бо держава не виробила жодних механізмів для таких українських студентів і закрила кордони. Ми втратили як освіту, так і наші заощадження на неї. Коли син вступив у виш в Києві, держава запросила компенсацію за повторну освіту і ми виплатили залишки заощаджень ще 98 тисяч гривень. Молодший син мав можливість виїхати за кордон до повноліття під час війни, як роблять багато його ровесників сьогодні, але він цього не зробив. Бо і я, і Арсен, і мої діти обираємо Україну.
При цьому я відчуваю, що в моїй державі патріотичні українці є найбільш дискримінованою спільнотою. Адже ми інвестуємо в державу найцінніше – наші ресурси і наші життя. На цьому саміті виступали представники уряду та парламенту з презентацією їхньої роботи задля підтримки ветеранів ЗСУ. Я не ветеран, я дружина загиблого. Мій досвід вдови – за 5 місяців після загибелі Арсена я не отримала жодної допомоги від держави, жодної копійки.
Але ми з синами обирали, обираємо і будемо обирати Україну, бо усвідомлюємо, що її будуємо ми, що це наш дім і наша Батьківщина.
Я зараз живу в моральній дилемі чому я досі в Києві, а не у війську. Адже я знаю, що на фронті катастрофічно бракує бійців. Чи так важливо зараз зберегти компанію, робочі місця, робити проєкти відбудови, підтримувати дітей? Чи я маю тримати лінію фронту, там де це справді потрібно? Чи виправдовує моя діяльність архітектора, підприємця, матері і навіть людини, яка здатна об’єднувати спільноти, моє перебування в Києві, а не в окопі?
Бо розмови про майбутню відбудову вже звучать як знущання, спертися на державу ти не можеш, ти маєш сам її підпирати. Але з Європою та світом не краще.
Патріотична частина суспільства дискримінована і в Україні, і в Європі, на яку ми мали сподівання і все більше в цих сподіваннях розчаровуємося. Я подала 32 грантові заявки від благодійного фонду Архітектурної палати. Отримала лише три відмови, інші залишилися без жодної відповіді.
Але ми самі зробили всі ці проєкти. Ми – українці. Ми здані підтримувати один одного і розраховувати тільки на себе. Єдине, що я чітко усвідомила за час війни – ти маєш розраховувати лише на себе, допомагати своїм та своїй державі.
Хоч це велика несправедливість. Нам треба від Європи далекобійна зброя, безпекові гарантії та членство в НАТО. Найвищий цинізм коли відсутність цих рішень в світі пояснюють українською корупцією. Тільки відсутність допомоги насправді нищить живих, творчих, чесних та патріотичних, а корупціонерам все ок. Їм навіть розподіляються грантові кошти, бо кошти йдуть через міністерства, де у нас корупціонерів вистачає.
Красномовний приклад з колишнім Міністром відновлення Олександром Кубраковим, який через USAID домігся блокування фінансування містобудівного кодексу. Такі як Кубраков вже створили свої благодійні фонди і їм дадуть фінансування без проблем.
Європа підтримує не наші, а свої проєкти допомоги, до того ж ця допомога йде через зручні для Європи компанії і зручні проєкти, де європейські експерти отримують кошти, а українці працюють на волонтерських засадах. Колонізація по-європейські. Принаймні так в проєктах по відбудові. Це – суб’єктивний досвід. Мій та моїх колег.
Я думаю що зі світом не так? Шо з цінностями? Бо справжня корупція – це Генсек ООН Гутеріш, який їздить в росію і обіймається з диктаторами та злочинцями путіним і лукашенко. При цьому ігнорує саміт миру в Швейцарії, який проводить Україна. Ось як виглядає корупція насправді. Корупція на найвищому рівні.
Я відвідала багато конференцій за ці роки, щоб переконатися, що Європа та США можуть допомагати тільки так як їм комфортно. Насправді світ просто дивиться як нас повільно вбивають і в кращому випадку знаходить комфортний для себе спосіб допомоги. Комфортний для вас, а не потрібний для нас.
Зброя, кошти, членство в НАТО, стати поруч з нами і воювати за демократію. Чи Європа на це спроможна? Що Європа буде робити коли Україна впаде? Коли всіх патріотів вб’ють і дійсно залишиться територія, з корупціонерами та російською владою? Територія, яка стане плацдармом для нападу Росії на Європу. Коли вашим чоловікам і вам доведеться воювати. Ви станете в черги у військкомати?
Чого варті європейські цінності та принципи, якщо ви не здатні за них заплатити? Україна платить життями. Життями тих, хто поставив цінність держави Україна, цінність свободи та демократії вище за цінність свого життя.
Мені щоночі сниться сон, де я сиджу в реанімації біля Арсена, і раптом він приходить до тями та відкриває очі. Я уві сні плачу від щастя і дякую Богу. Я дуже щаслива. А потім я прокидаюсь, бачу холодну постіль, темряву та реальність. І так щоночі. Сьогодні теж. Я не знаю чи існують гірші катування ніж такі сни з поверненням в реальність.
В реальність, де я заздрю людям з ампутаціями. Бо вони живі. Бо без ноги і руки можна жити. А з травмою голови вижити важко.
Як і з розтрощеною душею.
В кінці має бути якийсь заклик, але у мене його немає. Європа обирає красиву допомогу: без крові, реальної зброї та без чутливого контенту. Проте з кава-брейками та обідами на конференціях. Я усвідомлюю, що ми живемо в постгероїчну епоху, де всі хочуть відпустку на морі та споживання. Але ми, українці, не маємо такого вибору. Ми або виберемо кров, сльози та гідність, або загинемо. Я дуже боюсь, що Європа може пропустити нашу смерть так само як вона пропустила голодомор в 1933-му. І попри те, що війна сучасності йде в прямому ефірі, Європа може пропустити її просто через власний комфорт, небажання чутливого контенту чи заплановану заздалегідь відпустку.
Мій заклик до українців – прийняти реальність в якій ти можеш розраховувати тільки на себе і на своїх. Я не знаю як би я впоралась, якби не мала таланту об’єднувати людей. Мої друзі, колеги, знайомі і просто люди з соцмереж: зібрали гроші на похорон, зробили в офісі безперебійне світло, приносили їжу, прибирали виноградник Арсена, організували його фотовиставки, зробили цю виставку також. І я вдячна кожному особисто, хто допоміг. Це наша велика сила. Сила Українців.
Я механічно залишу слайд зі своїми контактами та QR-кодом Благодійного фонду. Раптом ви захочете задонатити кошти, на які ми купимо дрони. Хоча на жодній з попередніх конференцій не донатив ніхто.
Я знаю, що вам не сподобався мій виступ. Він мені самій не подобається, але в заявленій темі я обіцяла розкрити «реальність жінки під час війни».
Вона така і є – моя реальність – реальність зламаної жінки, яку всі навколо чомусь вважають сильною.
Дякую за увагу.
Анна Кирій, архітектор, заступник Голови Архітектурної палати НСАУ, дружина загиблого військового фотографа, капітана ЗСУ, Арсена Федосенка