Я потрапив у Київ ненадовго. Заради подачі документів на МСЕК.
Опинившись у коридорі, наче відокремленому від решти лікарні, відремонтованої і яскраво освітленої, невидимою ширмою. Коридорі, в якому пахне сечею і брудними тілами, серед людей, що пересуваються на чотирьох опорах, я усвідомив просту річ.
Держава розділила суспільство на тих, хто ще потрібен, і тих, хто вже ні. На нас та них. Давши шанс одним і залишивши за дверима інших. У нас, тих хто зараз в армії, немає майбутнього. І держава не поспішає дати відповідь на питання, чи буде колись кінець цьому самостиранню.
Ніщо так не об’єднує, як наявність спільного ворога. Але цей клей тримає недовго. Межа між тими, які в армії, й тими, які ні, постає дуже виразно.
Держава з легкістю перекреслює майбутнє одних, надаючи право на нього іншим. У нашому – лише морок посадок, зруйнованих гаражів, кров, ампутовані кінцівки та опариші в ранах. В житті інших – лате на мигдалевому молоці, самореалізація та чек-ап організму. У нас війна це стиль життя, у них – декорації до нього. Поки одні не покидають позиції по 40–60 днів, інші продовжують перебувати в комфорті, запевняючи самих себе, що його не більше ніж потрібно.
Це соціальна атмосфера уявного добробуту на фоні війни, де різниця між звичним життям та безтерміновою військовою повинністю полягає в шматку паперу, що його видає РТЦК. Так буває, коли відповідальність за долю країни бере на себе меншість.
Віктор Франкл мав рацію в тому, що людина перестає боротися за життя, втрачаючи сенс свого існування. Багато з тих, хто тут, поруч зі мною, його вже втратили. Сенс затерся, як назва улюблених з дитинства цукерок на обгортці, що тепер ніяк не згадати. Вигорів, наче фарба на касовому чеку з паливної заправки. Коли я намагаюся допомогти побратимам його віднайти, вони ставлять питання «Навіщо?». Останнім часом я не маю, що їм відповісти.
Найприкметнішою ознакою реальності є навіть не її військова жорстокість і непевність, а млявість і сірість. Ніби існуєш у нескінченних сутінках поміж днем і ніччю. Інколи невідворотна смерть стає настільки ж відчутною, як землистий холод нашвидкуруч викопаних окопів.
Чимала частина життя у тих, хто тут, минає у нудній боротьбі за можливість дожити до кінця сьогоднішнього дня. Згорблені, висушені, ніби випита банка пепсі-коли, люди, з численними кратерами ран на шкірі, безпорадно вовтузяться в бруді окопів.
Самотність і небезпека тут відчуваються фізично. Їм доводиться звикнути жити без результатів і без надії. Вони надягають свої страхи, як зимовий одяг в декілька шарів, щоби не замерзнути. Бачать, що з такою армійською системою, в якій ми зараз, перемогти неможливо. Просто одні поразки легші за інші.
Це приховує факт, який ніхто не наважується озвучити, проте всі мовчки усвідомлюють – ми фатально безсилі.
Навіщо створювати родину, будувати житло, шукати сенси, якщо тривалість життя більшості від одного до декількох місяців? І що довше вдається вижити кожному з нас, то з кожним новим днем статистично імовірніші шанси загинути.
Навіщо вдавати, що ти турботливий тато і люблячий чоловік, якщо все твоє майбутнє розтеклося, як морозиво в спеку, переїздами десь поміж Сумською і Донецькою областями, в багнюці або пилу, в холодному спальнику та сирому бліндажі.
Правда в тому, що наші діти виростають без нас. Вчаться ходити або читати, закохуються або закінчують університети. У них своє майбутнє і, скоріше за все, поза межами рідної країни. В той час, як ми живемо в тьмяних зруйнованих будинках з потрощеними дверима, що химерно нагадують пацючі нори, човгаючи туди-сюди у так-сяк поремонтованих автівках.
Для того, щоб наші діти захотіли залишитися тут, ця війна має бути виграна за нашого покоління.
В умовах війни влада перетворилася на недоторкану касту. Попри створену нею завдяки комунікації картинку для суспільства, в якій, незважаючи на певні негаразди, ми все ж непогано справляємося. Ще ось-ось трохи, і далі стане легше, є якісь інстинктивні відчуття, німий протест всередині, що ситуація насправді протилежна. Перед очима схід країни – величезна руїна, простір тисяч вбитих та мільйонів, що змушені були тікати, бігти від згарищ та насилля.
Фатальна безсилість влади в тому, що вона розглядає суспільство не як партнерів, а як ресурс для виборів. Який достатньо тримати в спокої та інформаційно ситими, пильнуючи за тим, щоб відсоток готових поставити хрестик у потрібній клітинці завжди був на необхідному рівні.
Попри тривалі військові дії, армія не стає професійнішою. Ознака професіоналізму – прагнення до постійного самовдосконалення на основі аналізу, рефлексії того, що відбулося.
Позаяк практика системного аналізу, розбору помилок, професійного розвитку в армії відсутня, це неминуче призводить до існування в уявній, вигаданій картинці, в якій нам непогано вдається все, що ми робимо.
Оскільки на об’єктивну інформацію про події, які відбулися, годі розраховувати, наші уявлення про власні дії, залежно від здатності спільноти до самокритики, коливаються від ілюзій про власну неперевершеність до помірного прийняття реальності, в якій справжній стан справ невідомий.
Держава дозволяє собі платити високі, за ринковими умовами, зарплати, не дозволяючи вимагати відповідність професійним якостям. Від військовослужбовців вимагається не компетентність, а лояльність з мінімально достатньою здатністю виконувати накази.
Технології озброєння та засобів електронного ведення війни зазнають все більшого розвитку. Між початком повномасштабного вторгнення і сьогоднішнім днем відбувся квантовий стрибок у використанні військових технологій. Натомість еволюція тіла людини, як не дивно, не зазнала змін за ці майже три роки.
Є речі, які незмінні: каміння тверде, вода мокра, а бійці так само гинуть від нестачі крові та кисню в організмі. Ми вже переважно не рятуємо важкопоранених. Немає кому, немає на чому. Вони залишаються на лінії зіткнення. Із забезпечення державою, в медичних підрозділах наявні лише поранені.
Третій рік поспіль все тримається на волонтерській допомозі.
В очах влади волонтери виглядають як химерні істоти, які живуть своїм життям, харчуються ейфорією від наданої допомоги, і потрібно лише їм не заважати. Кожен пункт медичної допомоги сам собі вигадує ролі кожного з членів медичної команди і сам себе забезпечує всім необхідним. Медичне командування в’яло намагається нагадати про себе наказами, на які слабо реагують, як на докучливих мух у спеку.
Щоб досягнути ефективності, необхідно вміти вчитися на досвіді минулого. Тим часом відсутність електронних записів унеможливлює відстеження траєкторії пацієнтів. Що своєю чергою не дозволяє ані проаналізувати якість наданої допомоги на кожному з етапів, ані планувати потреби на основі статистики, ані вчитися на власному досвіді.
Смерть поранених сприймається як прикра даність, позаяк на неї неможливо вплинути, незалежно від справжніх причин, якими можуть бути від ятрогенії та браку знань й навичок до нестачі необхідного обладнання. Фізичними фактами неможливо нехтувати.
Відсутність змін у медичній системі всередині армії, яка є рудиментом совку, призводить до того, що навіть смертність новоприбулих під час навчання на полігонах стає нормою.
На цьому етапі війни жодна зі сторін не здатна знищити одна одну, не має достатніх матеріальних ресурсів вести її, проте протистоять одна одній ідеологічно. Протистояння демократії та диктатури, цінностей людського життя та тоталітаризму.
В житті нашого ворога війна має національний характер. Такі речі, як мародерство, зґвалтування, знущання з полонених, вважаються нормальними й вартими схвалення. Вони живуть війною і для війни.
Економіка росії вже не може не воювати. Війна – її кисень і кров.
У нашому житті війна перетворилася на декорації, скорочення кількості споживачів та час від часу вибухи ракет, які можуть забрати кілька десятків життів. Ми втратили відчуття небезпеки війни. Небезпеки бути не на війні.
Сутність війни – знищення. Війна – це спосіб зруйнувати, змішати з багном, втопити в донбаських шахтах все те, що могло надихати та розвиватися, все те, що створювалося, щоби зробити життя комфортнішим.
Війна – це замкнуте коло беззмістовності. Де результат виробництва – не товари споживання, а зброя, яка руйнує і стає ціллю руйнування. В результаті цього залучений людський потенціал продукує не суспільну користь, а спопелілі нетрі міст, у яких раніше працювалося та кохалося.
Стагнація на полі бою призводить до того, що перемогу можна здобути або нарощуванням переваги в людській силі, або винайденням нової нездоланної зброї.
Відкривши двері в третю світову, росія показала іншим, що насправді правил не існує.
Решта країн з диктаторськими режимами обережно придивляються, переймаючи досвід і розуміючи, що майбутнє – не в дотриманні прав і свобод, а у виготовленні ракет, все потужнішої вибухівки і все смертоноснішої зброї, яку можна виробляти в такій кількості, що дозволить знищити все більшу кількість життів у зоні ураження.
Від використання ядерної зброї панівний клас утримує лише те, що це зрештою покладе кінець організованому суспільству, а отже і їхньому власному.
Ми можемо скільки завгодно перебувати в ілюзії. Вірити, що існують швидкі рішення замість правильних, що два плюс два дорівнює три, коли мова йде про політику, але на полі бою результат завжди буде чотири.
Ніщо так не витвережує, як зовнішня небезпека. Неефективні армії програють, а щоб досягти ефективності, необхідно ставати професійнішими.
Для того, щоб фатальне безсилля перетворилося на перемогу, мало не припиняти стріляти.
Щоб досягти перемоги, доведеться прийняти той факт, що жодному в нашій країні неможливо бути безвідповідальним за її результат.
Гліб Бітюков