Діти Майдану

Пам’яті Миколи Гаєвого,

українського історика,

добровольця 95-ої ОДШБр ЗСУ

Позаминулої зими, щоб бодай трохи пришвидшити плин часу в нескінченних нічних чергуваннях у промерзлому окопі під Куп’янськом, я придумав собі забавку. Її нехитра сутність полягає в тому, щоб спробувати подивитися на заголовки деяких новин останнього періоду очима себе ж, скажімо, десятирічної давнини – з точки зору пересічного громадянина України 2013 року.

Варто пригадати контекст: на Банковій хазяйнує повновладний Янукович, режим якого, здається, переживе всіх опонентів, майбутній колаборант Дмитро Табачник очолює Міністерство освіти та науки, а ніхто інший як Владімір Путін разом зі своїм кишеньковим патріархом моляться за «поєднання душ наших народів» на Володимирській гірці понад Дніпром – у самісінькому серці Києва.

А тепер:

«Цього разу без суперечок»: Україна – країна року за версією The Economist»; 

«Конгрес США аплодував президенту України стоячи»;

«Розгром російської армії в Україні: втрати РФ досягли історичного антирекорду»;

«Україна офіційно почала переговори про вступ до ЄС»;

«Україна опинилася на четвертому місці в рейтингу найпотужніших армій Європи».

І нарешті моє улюблене з відносно свіжого: «Україна створила першу військову комендатуру на підконтрольній ЗСУ території Курської області».

Такий мисленнєвий експеримент цінний не лише як наочна ілюстрація до тези, що не існує нічого менш передбачуваного за історію. Він передовсім дозволяє зрозуміти, наскільки вражаючий шлях українське суспільство здолало за одинадцять років – не так вже й багато з огляду на масштаби змін всередині країни та навколо неї. 

На цьому шляху траплялося різне. Подекуди ми, немов у Гермесових сандаліях, летіли вперед на всіх парах. Іноді плелися, як черепахи. Вряди-годи блукали в трьох соснах, а потім збивалися на манівці. Проте справді важливо, що свого часу, опинившись на роздоріжжі, яке неможливо було оминути, ми таки обрали єдиний правильний напрямок руху – і виявилися достатньо відважними, щоб слідувати ним до кінця. 

Рано чи пізно кожна нація стикається з тим, що філософи називають «межовою ситуацією». Йдеться про точку біфуркації, визначальний момент історичного процесу, коли спільнота опиняється перед жорстокою альтернативою: спробувати вистрибнути з глухого кута на наступний щабель розвитку – задіявши усі наявні ресурси, але не маючи жодних гарантій – або загинути.

В кращому разі – прирікти себе на тривалий та болісний занепад, що з високою імовірністю стане безповоротним. Якщо нації вистачає сил, щоби перемогти в такому екзистенційному герці, вона народжується вдруге, розбудовуючи власну оновлену ідентичність навколо того, що тільки-но пережила. Так постає Подія з великої літери.

Нація та Подія

Неважко здогадатися, що найчастіше кульмінація національної Події збігається в часопросторі з актом проголошення та/або відновлення відповідної держави. Хрестоматійний приклад – Американська революція 1775–1783 років, відома ще як війна за незалежність США від Британської імперії.

Визволення з-під влади тієї ж таки Британської імперії численних народів Індостану в 1947 році зумовило заснування відразу двох нових держав: власне Індії та Пакистану.

На неосяжних обширах Китаю протягом усієї першої половини XX століття змагалися щонайменше два проєкти сучасної національної державності. Після перемоги комуністів у громадянській війні на материкових землях центром одного з них став Пекін, а інший змушений був евакуюватися на острів Тайвань, де й знайшов собі надійний прихисток на майбутні 70 років.

В Європі загальне правило зводиться до того, що чим далі на Схід, тим у середньому пізніше місцеві модерні нації встали на ноги достатньо твердо, щоби претендувати на власну Подію. 

Читайте також: Модернізуйся або помри, або Чому Україна досі поза часом і простором Європи

Велика французька революція 1789–1799 років є тут, так би мовити, ідеальним типом, відлуння якого скрізь по країні чути й досі неозброєним вухом. Якщо вважати об’єднання розсипу земель між Рейном і Балтійським морем у єдине державне утворення ключовою Подією в життєписі німецької нації, принаймні в ХІХ столітті, то виходить, що німці відстали від франузців майже на сто років. 

Далі – більше. Полякам із боями вдалося відновити та втримати власну державність лише в 1918–1921 роках, коли одна за одною посипалися усі імперії, що наприкінці XVIII століття по-живому роздерли між собою стару Річ Посполиту. Водночас незалежність здобули три балтійські республіки. Установчі Події решти націй Східної та Центральної Європи, за поодинокими винятками, також локалізовані в таймлайні між другою половиною позаминулого століття та підбиттям підсумків Першої світової війни.  

Щодо наших нав’язливих східних сусідів, у дослідницьких колах тривають дискусії, чи російська нація достатнім чином сформована навіть сьогодні. Це, втім, анінтрохи не заважає росіянам палко переконувати весь світ і передусім самих себе, що їхня велика Подія датована травнем 1945 року. Проте вони, як завжди, брешуть. Перемога над німецьким фашизмом, безперечно, є спільним надбанням союзників по антигітлерівській коаліції, включно зі всіма народами колишнього СРСР.

Може здатися, що українську Подію також варто шукати десь у вирі скаженого ХХ століття, адже без, приміром, визвольних змагань 1917–1921 та 1940-х років годі уявити кристалізацію національної свідомості, котра зрештою склала одну з передумов для проголошення державної незалежності.

А проте якщо спроби вибороти суверенітет збройним шляхом у першій половині минулого століття були, на жаль, досвідом поразки – тисячу разів героїчної, але поразки, – то вихід України під проводом місцевої комуністичної номенклатури зі складу СРСР на фоні його колапсу скидається радше на історичну необхідність.

І справді, коли зранку 25 серпня 1991 мешканці УРСР раптово прокинулися громадянами України, вони навряд чи надто глибоко переживали цю метаморфозу, позаяк не були в ній достатньою мірою суб’єктними. 

Процес самоусвідомлення новонародженого українського громадянського суспільства рухався повільно, а втім невідворотно – аж доки восени 2004 не вперся в обов’язкову для молодих республік стіну під назвою «адміністративний ресурс».

Проба сил нації протистояти тодішній владі – яка, за прикладом російських, білоруських і центрально-азійських колег по радянській номенклатурі, відчула себе готовою сфальшувати результати народного волевиявлення, – виявилася успішною. Однак політично інфантильною.

Швидкий та безкровний успіх Помаранчевої революції подарував українцям віру у власні сили – і разом з тим спорядив їх моральним правом зняти з себе відповідальність точнісінько в той момент, коли основна вимога протесту була виконана. Щойно Віктора Ющенка проголосили гарантом Конституції, нація, делегувавши йому та оточенню всю повноту влади, розсипалася по хатах скраю так само швидко, як перед тим згромадилася докупи в центрі Києва.

Революція перемогла, проте Подія не відбулася. Так буває, коли ще зовсім юне суспільство, задовольнившись першими успіхами, дозволяє собі передчасно повірити в те, що «мавр зробив свою справу, мавр може йти».

Сказати в цьому контексті, що політична біографія президента Ющенка після 2004 промовиста – значить, не сказати нічого. Здається, він і сам усвідомлює, наскільки блискавично перетворився з двигуна величних сподівань на символ очікувань, що не збулися, персоніфікувавши в такий спосіб долю руху, що привів його до влади.

Нагода виправити помилки і заразом скласти вирішальний іспит на зрілість політичної нації трапилася рівно за десятиліття – в той же час на тому ж місці.

Інтегральна демократія

Патріарх сучасної французької філософії Ален Бадью, котрий левову частку власної інтелектуальної біографії присвятив розробці категорії Події, наголошує на тому, що вона завжди є продуктом спільної цілеспрямованої діяльності людей, об’єднаних довкола певного набору цінностей.

Подія, на відміну від Ситуації, яка передує їй та складається під впливом більшою чи меншою мірою об’єктивних чинників, не виникає «сама собою». Її фундамент мурує готовність людини в критичний момент зробити вибір, а відтак нести за нього відповідальність: стільки, скільки буде потрібно.

Коли достатня кількість таких людей знаходять одне одного, помітивши, що їхній вибір збігається, з’являється могутній суб’єкт історичного процесу, складений із безлічі конкретних особистостей. Кожна з них відчуває себе свідомим учасником соціальної творчості, сказати б, рушієм часу – і вона справді ним є. Принаймні доти, доки вікно можливостей, окреслене Подією, лишається відкритим.

Це подекуди майже оргазмічне відчуття, яке мало з чим можна було б порівняти, можна, дещо модифікувавши відомий афоризм Альбера Камю, описати як «Ми бунтуємо, отже – я існую». Довгою зимою 2013–2014 років, на оповитому вогнем і кригою острові-утопії в центрі європейського мегаполіса, ми день за днем переживали його кожною клітиною.

Революція гідності була епіфанією, оприявненням, проривом Історії як такої. Створений нею простір свободи дозволив залученій до процесу активній меншості суспільства збагнути власний потенціал у творенні майбутнього.

Співавторами Майдану виступили люди ледь не всіх вікових груп. Утім, про два покоління треба сказати окремо. Для старшого з них – тих, хто вступив у добу пізнього Януковича вже у зрілому віці (30–55 років, кількісно – наймасовіший прошарок протестувальників) – революція та подальший період стали зенітом, вищою точкою політичної суб’єктності. Для молодшого – від 15 до 25 – формативною подією, котра багато в чому визначила їхні цінності, переконання та спосіб життя на наступні десятиліття.

Боротьба точилася за зміст національного проєкту: образи майбутнього України, обстоювані урядом і найактивнішою частиною суспільства, розійшлися остаточно після відмови Віктора Януковича підписувати асоціацію з Європейським Союзом і звірячого побиття незгодної з таким рішенням молоді на Майдані.

На поле битви перетворилися навіть самі символи держави. Формально герб, гімн і прапор рівною мірою належали владі та опозиції, майданівцям і «беркутівцям». Проте після 30-го листопада 2013 року світоглядне наповнення, яке вкладали в них учасники протистояння, стало взаємовиключним.

По перших днях, коли сторони випробували власні сили та з подивом з’ясували, що геть не уявляють, як змусити супротивника скоритися чи хоча б відступити, встановилася хитка рівновага. Декілька тижнів минуле і майбутнє співіснували понад перетином ліній столичного метрополітену.

Рубіконом, перехід якого прирік цю шизофренічну суперпозицію на колапс, стала нечувана для суспільного договору пострадянської України ескалація насильства з боку влади. 

Кров Нігояна, Жизневського та Вербицького – перших серед рівних лицарів Небесної сотні – сакралізувала протест. Можливість політичного компромісу, взаємних поступок заради повернення до звичної позачасової стабільності, поховали разом із загиблими.

Множинність сценаріїв виходу з кризи, потенційно відкритих напередодні 22 січня, в одну мить схлопнулася до дилеми: революція, силове повалення існуючого режиму, чого б воно не вартувало, чи до цинізму відверта терористична диктатура.

Щоби зрозуміти, що нас очікувало, якби Майдан програв, немає потреби подорожувати в альтернативну версію Мультивсесвіту. Достатньо подивитися на сучасну Білорусь, яка після розгрому протестів серпня 2020-го нагадує щось середнє між латиноамериканською автократією та класичними фашистськими режимами 1930-х років.

Влада завбачливо підготувала собі вигідні позиції. Диктаторські закони було ухвалено у Верховній Раді із порушенням всіх можливих процедур вже 16 січня – менш ніж за тиждень до того, як відбулися перші вбивства протестувальників.

Показово, що в проголосованому того дня пакеті, котрий мав одномоментно поставити хрест на 22 роках становлення демократії в Україні, містилося, зокрема, й мавпування російського закону про «іноагентів».

Останній не лише виявився зручним транскордонним інструментом придушення громадянського суспільства, але й став такою собі правовою візитівкою. Її поява на розгляді національного парламенту безпомилково свідчить про те, що «русский мир» вже почав перетравлювати колись незалежну країну. Трагедія Грузії, яка розгортається перед нами наживо протягом останніх років, з цієї перспективи виглядає ще більш повчальною.

З протилежного боку барикад на Грушевського та Інститутській сумнівів наприкінці січня 2014-го також не лишилося. Тімоті Снайдер у своїй проникливій книзі «Шлях до несвободи», значною мірою присвяченій Україні, наводить свідчення рядової 53-річної активістки: «Мої друзі – євреї, а я – громадянка Польщі, але всі ми, патріоти України, крокували разом, переконані, що наші життя не матимуть сенсу, якщо зараз протести задавлять».

Подолання властивого сучасним суспільствам відчуження між людьми, здійснене Майданом і освячене жертовністю його захисників, згадується в кожному першому опублікованому спогаді учасників подій.

Цей процес рухався двома тісно переплетеними між собою траекторіями: ми одночасно вчилися любити та ненавидіти по-справжньому, так, як здатна лише людина, що тільки-но віднайшла сім’ю – і ризикує в будь-який момент її втратити.

Холодний відблиск майданівської люті можна й сьогодні розгледіти в методичних рухах навідника міномета під Вовчанськом, позбавлених будь-якої метушливості. Або в зосередженому спокої снайпера ССО в сірій зоні на Курщині, який годинами вичікує нагоди зробити один-єдиний постріл.

Любов до своїх по вінця наповнювала Майдан і майдани, анклави революції в регіонах, щедро розливаючись звідтам країною. Її прояви, способи практичної конвертації в добрі справи, фізично неможливо обчислити та систематизувати. Проте є один, чиє значення для виживання нації зберігається й понині.

Народжене Подією українське волонтерство – феномен, що за своїми масштабами та тривалістю не має аналогів у Європі XXI століття.

Згідно з дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи», загалом у Революції гідності брали участь 20% населення. Орієнтовно половина з них збирали та доправляли протестувальникам усе необхідне: речі, продукти, гроші, матеріали, спорядження та технічні засоби. 

Заледве має сенс вкотре проговорювати, яку роль зіграли волонтери в перші роки війни на Донбасі, поки держава поступово приходила до тями. Власне, єдиним, що я отримав від ЗСУ під час служби в 24-му ОШБ «Айдар» протягом 2014 року, був іржавий кулемет Калашнікова та більш ніж скромний боєкомплект до нього. Все інше – від шкарпеток до бронежилета – забезпечили небайдужі українці. 

Навіть нині, коли держава та армія міцно стоять на ногах, переоцінити волонтерський рух неможливо. Спільноти, створені революцією або під її вливом, перетворилися на велелюдні, складно організовані інституції, котрі щодня рухають країну вперед.

Це особливо добре видно на прикладі високотехнологічних галузей, пов’язаних із обороною. Українські безпілотні системи, що декілька років тому переважно виглядали парафією маленьких груп ентузіастів, станом на сьогодні гідно конкурують із продукцією світових концернів.

Марно намагатися осягнути цю майже голлівудську історію успіху, не вертаючись до її коріння. 2014-й змусив націю екстерном опанувати навички органайзінгу утопії – вироблення всього з нічого.

Волонтерство стало стрижнем культивованої Майданом етики вільних людей: від кожного – за можливостями, кожному – за потребами.

Проблему ефективного розподілу суспільних ресурсів, над якою билися покоління теоретиків комунізму, революцйний Київ у цілком сучасному дусі вирішив через мережеву самоорганізацію, скориставшись потенціалом Твіттера та Фейсбуку. 

Протягом останньої декади декілька впливових інтелектуалів підмітили, що постмодернізм помер на Майдані, адже Революція гідності відкинула іронічну релятивність на користь ствердження істини, зокрема й ціною життів її прибічників.

Утім, мало хто звернув увагу на інше: на Майдані знов народилася Республіка в первинному античному значенні слова, затертому від повсякденного процедурного вжитку, – спільна справа у дослівному перекладі з латини. Її раптове, а втім природне віднайдення у вирі революційної творчості дозволило нам намацати осердя власного національного проєкту. Ефект, спричинений таким відкриттям на численних свідків і учасників процесу, не змусив себе довго чекати.

Як я став українцем

Вперше я опинився на Майдані в грудні 2013-го. Свіжоспеченому випускникові сімферопольського істфаку, що за 20 років життя вибирався зі своєї затишної провінції коло моря від сили разів п’ять, мені страшенно кортіло подивитися на революцію зблизька, бо ж коли ще випаде така нагода?

Щоправда, були й перестороги стосовно «небезпеки агресивного українського націоналізму». Хоча протягом залитої сонцем і вином юності я деколи носив вишиванку, здебільшого щоб подратувати місцеву радянську громадськість, у голові гніздилося чимало упереджень, витворених герметизмом життя на півострові, де час, здавалося, зупинився наприкінці 1980-х.

Люди, які мене оточували, не надто асоціювали себе з Україною. Не асоціювали вони себе, однак, і з Росією, лишаючись, як модно було говорити в минулому політичному сезоні, «десь посередині». Часто – взагалі відмовляючись від національної ідентичності на користь самовизначення за регіональною ознакою: кримчани.

Відома приказка про те, що «за Перекопом землі нема», сприймалася нами як практична демаркація власної ойкумени. Зона кофморту закінчувалася там, звідки до улюбленого пляжу доводилося їхати більш ніж дві – три години. Це не означає, що ми зневажали державу, в складі якої перебували. Це означає, що нам не було до неї діла. Як, власне, і – покладемо руку на серце – їй до нас, аж до 2014 року.

Рівновіддаленність Криму від різноманітних центрів дозволяла йому десятиліттями дрейфувати між бурхливими водами історії, старанно вдаючи, що довкола нічого не відбувається. Півострів спав і бачив себе островом уві сні.

Пізньорадянський менталітет, заснований на зневірі й інфантилізмі, сплівся тут із характерною для доби первинного накопичення капіталу жагою до збагачення без натяку на суспільну відповідальність.

Все це разом перетворило автономію на такий собі заповідник далеко не найкращого періоду в життєписі посткомуністичних країн. Внутрішня згуртованість малочисельної кримськотатарської спільноти на фоні загального егоїзму та інертності виглядала тим самим винятком, який лише підтверджує правило.

Тож можете уявити, з яким ошелешеним захопленням я сногивав серед живого моря під стінами Михайлівського золотоверхого монастиря, звідки розпочав свій шлях на Майдан.

Геть усі люди, з ким ми заводили розмови або бодай зустрічалися поглядом на пару секунд, були не просто приязними. Висловитися подібним чином – все одно що намагатися описати красу та велич термоядерного синтезу, послуговуючись поняттями з курсу природознавства початкової школи. Вони поводилися так, наче знали і любили тебе, саме тебе – випадкового незнайомця, все життя, аж ось нарешті випала довгоочікувана нагода пригостити дорогого гостя чаєм і ледь не силоміць змусити з’їсти найсмачніший у світі бутерброд.

Чому? Вочевидь, тому що революція розглядала кожну людину в контексті тієї самої спільної справи – нового суспільного договору, що писався на вулицях Києва барикадами, пожертвами та коктейлями Молотова. Долучитися до цього процесу, хай навіть спочатку в ролі пасивного спостерігача, означало стати частиною родини, яка турбується про своїх дітей.

Йдеться про універсальний досвід – зрештою, це одна з ознак Події. Проте для кримчан, з нашою острівною свідомістю та архаїчною політичною культурою, він сприймався як диво, що вирує навкруги в прямому ефірі. 

На Майдані кожен із його учасників побачив націю – і в такий спосіб нація розгледіла сама себе. На відміну від 2004-го, в цьому дзеркалі відбився не всім знайомий профіль політичного месії, а безкрай очей небайдужих громадян.

Як влучно висловився Андрій Бондар, «Майдан був лабораторією суспільного договору, об’єднанням дніпропетровського айтішника з гуцульським вівчарем, одеського математика з київським бізнесменом, перекладача зі Львова з кримськотатарським селянином».

Соціологія Революції гідності свідчить на користь наукових уявлень про націєтворення, що їх прийнято називати «конструктивістськими». Дослідники з цієї школи розглядають національну ідентичність не як щось дане людині при народженні, просто «за фактом» появи на світ у конкретному етнокультурному середовищі, а радше крізь призму її політичного вибору.

Важить ідентифікація зі спільнотою. Отже, нація – «моральна свідомість» і «велика солідарність», за визначенням Ернеста Ренана – з’являється там, де є люди, які прагнуть нею бути.

Категорія Події стає в нагоді і тут, дозволяючи локалізувати спалах процесу в часі та просторі. Беззаперечним є те, що сотні тисяч, якщо не мільйони, носіїв паспортів із тризубом на обкладинці вперше в житті збагнули власну належність до українського національного проєкту під впливом подій 2013–2014 років.

Мені пощастило бути одним із них. Там і тоді зі мною – з нами всіма – сталося щось важливе та незворотнє.

Не знаю, як щодо «печеньок Нуланд», але Морфеєвими червоними пігулками Майдан нагодував своїх учасників досхочу. Перший «прихід» від наркотичного почуття суб’єктності, серцебиття революції, яке калатає в твоїй власній грудній клітині, виявився настільки потужним, що рухає поколінням досі. І змушує раз по раз робити дивні, з точки зору людей, без подібного досвіду речі. Як-от, приміром, ходити на протести, немов на роботу, замість того, щоб спокійно відпочити з родиною. Або лізти під кулемети «другої армії світу»: спочатку в 2014-му, а потім в 2022-му.

Тому що, ловлячи спиною погляд Майдану, тьмяний блиск великих Нігоянових очей, ти не можеш вчинити інакше. Навіть якби дуже хотів.

Усвідомлення цієї трансформації наздогнало мене в розбитому тамбурі потягу «Київ – Сімферополь» напередодні нового, 2014 року. Ковтаючи, щоб вгамувати хвилювання, сигарету за сигаретою з пачки синіх «Прилук», подарованої кілька годин тому волонтеркою під Будинком профспілок, я вертався додому вже цілком сформованим носієм української політичної ідентичності, адже пристрасно бажав до неї належати.

Наче якісний стимулятор, суміш гордості, захвату і безжальної відповідальності, яку неможливо – та й немислимо – будь-кому делегувати, не залишала шансів на сон тієї ночі.

Довгий 2014-й

Наступного разу я пірнув у Майдан вже 21 лютого 2014 року. На той час локальні осередки революції більшою чи меншою мірою активно діяли в декількох містах АРК. Проте всі погляди, зрозуміло, були спрямовані на столицю.

Скориставшись запрошенням представити півострів під час голосування аудиторії в студії «Шустер LIVE» як безцінною для вчорашнього студента нагодою дістатися Києва за рахунок організаторів, я зателефонував другові з Кримської сотні самооборони Майдану, щойно ступив на перон у Дарниці. Він попросив не баритися.

На вечірньому ефірі в Шустера віцеспікер Верховної Ради Руслан Кошулинський красномовно пояснював, чому президент все ще сильний і добровільно у відставку точно не піде. Я слухав його, та дивився здебільшого на журналіста Павла Шеремета, що сидів на диванчику поруч із адвокатом ув’язненої Тимошенко.

Павло мав непересічний погляд: уважний, відкритий і водночас скептичний, із металевими відблисками. Так споглядають люди, палко впевнені в тому, що вони роблять і у що вірять.

За декілька днів, вже у Сімферополі, мені випаде нагода познайомитися ще з одним носієм того ж погляду – режисером Олегом Сенцовим. Одним із лідерів київського Автомайдану, який невдовзі очолить нашу активістську групу. 

Шоу завершилося пізно ввечері, проте примарний шанс встигнути на автобус кудись у бік центру ще лишався. Видобувши телефон із камери схову у вестибюлі студії, я спочатку побачив приблизно п’ятдесят пропущених викликів від мами. І відразу за тим дійшов висновку, що сподіватися зберегти в таємниці свій візит до Києва, коли мусиш відсидіти перед камерами декілька годин політичного прайм-тайму в прямому ефірі під час революції, було не найрозумнішою ідеєю. Як пізніше з’ясувалося, передзвонив я мамі, вже коли ця революція перемогла.

У ніч на 22 лютого безсонний Майдан прокинувся від звістки про втечу Януковича. Диктатора нарешті відсторонено від влади: можливо, не в той спосіб, як багатьом із нас мріялося, та все ж протест досяг успіху.

А втім, нічого хоча б віддалено схожого на свято в просякнутому липкою чорною курявою повітрі не відчувалося. Натомість була тризна впереміш із настороженим очікуванням. А ще були безліч розгублених, втомлених облич чоловіків і жінок. Багатьом із них відпочити не судилося: з початком російського вторгнення кийки та каміння в руках революціонерів замінять автомати, а лінія фронту з печерських пагорбів зміститься на далекий Донбас.

Як вчить радянська пісня, революція – це процес, в якого є початок, але немає кінця. Запустивши після відсторонення диктатора зміну політичного режиму, Майдан лише створив передумови для втілення власної програми, яка передбачає інтеграцію України до західного світу, включно з ЄС і НАТО, а відтак – подолання наслідків багатовікової російської колонізації.

Протягом 2014–2016 років обидві ці взаємопов’язані вимоги були зафіксовані на конституційному та законодавчому рівнях.

Тим часом головне гасло протестів, запозичене в українського визвольного руху середини ХХ століття, стало офіційним вітанням перших осіб державного апарату. Безліч активістів розсіялися по інституціях усіх рівнів, регіонів і галузей, беручи участь у реформаційних процесах.

Із початком війни на Донбасі саме майданівці склали кістяк добровольчих батальйонів, що своєю чергою виступили одним із рушіїв напрочуд успішної, як бачимо сьогодні, трансформації Збройних сил України та сектору національної безпеки загалом.

Майдан став державою.

На жаль, нею став і Антимайдан також. Точніше йдеться про державу, яка була Антимайданом задовго до появи такого слова. Справді, якщо замислитися, ви не знайдете в сучасної Росії жодної іншої сталої ідеології, окрім цього істеричного прагнення за всяку ціну зупинити історію, не дозволити Події відбутися: як на власній території, так і за кордоном. Господар Кремля чудово усвідомлює покладену на нього тисячолітньою імперською традицією функцію «жандарма Європи», як, властиво, усвідомлює і значення Майдану для українського нацбілдінгу.

«Джерелом усієї нинішньої влади на Україні є держпереворот», – твердить Путін. «Це [Революція гідності] принесло Україні встановлення такого режиму в Києві, який виявився небезпечним для нас», – зі зворушливою безпосередністю тлумачить слова диктатора його прессекретар Дмітрій Пєсков.

Якщо повернення Януковича на Банкову в разі успіху оригінального плану «СВО» справді розглядалося окупантами як спосіб легітимізувати свою владу над завойованою державою, то їхня логіка очевидна: все, що відбулося в Україні під час і внаслідок Майдану, є «збоченням», а тому мусить бути викреслене з історії шляхом символічної реставрації ситуації, яка передувала листопаду 2013.

«Символічної» – ключове тут слово, оскільки в дійсності, певна річ, йшлося би про пародію на дореволюційну Україну, ретельно очищену від будь-яких натяків на громадянське суспільство, національну свідомість і демократичні процедури. 

Внаслідок ініційованих Революцією гідності тектонічних процесів пострадянський світ, котрим ми його знали, повільно та болісно конав майже десятиліття. Аж доки під ранок 24 лютого 2022 не випустив дух. На його місце прийшли відразу два антагоністичні проєкти майбутнього: їхнє зіткнення було неминучим, оскільки успіх одного означає смерть іншого.

Протягом наступних місяців більшість країн світу зробили свій вибір, ставши союзниками, відкритими чи сором’язливими, однієї зі сторін – останнім геополітичним протистоянням співставних обсягів була Холодна війна.

Так Майдан вийшов на глобальний рівень. Заледве протестувальники із засніженого Києва в будівельних касках і копійчаних респіраторах могли уявити масштаби власного впливу на світову історію. Проте саме такою є справжня Подія: національна за формою, універсальна за змістом, глобальна за значенням.

На перший погляд це може здатися дивним, однак історичний час рідко коли збігається з календарним. Йдеться про те, що Подія, наче масивне небесне тіло в астрофізиці, організовує час довкола себе, замість гравітації послуговуючись власною значущістю для людських суспільств.

Так, наприклад, у західній історіографії часто говорять про «довге ХІХ століття», хронологічні рамки якого визначаються, відповідно, Великою Французькою революцією та початком Першої світової війни. Або про «коротке ХХ-те»: від 1914 до розпаду Радянського Союзу.

За тією ж логікою не буде великим перебільшенням припустити, що у нас за вікном триває довгий 2014-й – сказати б, «Майдан довгого тривання». Адже наслідки Революції гідності, наче кола на воді, ось уже одинадцятий рік продовжують розходитися навсібіч.

Відлуння нашої національної Події чути тепер у той чи інший спосіб у найрізноманітніших куточках планети: від США, де питання допомоги Україні стало однією з важливих тем президентської кампанії, до країн Середнього Сходу та Північної Африки, котрі внаслідок російської агресії переживають зростання цін на продовольство.

Тим часом суто з політичної точки зору прагнення Майдану, окрім найбільш поверхневих, все ще не реалізовано. Як і будь-яка велика революція, наша вимірюється не тижнями й місяцами, а роками, якщо не десятиліттями. З огляду на вже пройдену дистанцію та геополітичну ситуацію, витворену здатністю нації чинити ефективний спротив завойовникам, немає сумнівів, що Україна рано чи пізно стане членом ЄС.

Попри землетрус, спричинений поверненням Дональда Трампа до Білого дому, мало хто в Північноатлантичному альянсі заперечує ключову роль Києва в повоєнній архітектурі безпеки на континенті: НАТО потребуватиме України не менше, ніж Україна потребує НАТО.

Якщо ж одного прекрасного дня, внаслідок перенапруги від війни на виснаження замість запланованої «спеціальної операції» строком у тиждень, Російська Федерація припинить своє існування (принаймні в тому вигляді, в якому ми її знаємо), можна буде сміливо стверджувати, що Майдан навіть перевиконав свою програму. Що ж, приємно, коли побічним продуктом вашої готовності захищати власні права стає колапс останньої імперії у світі, чи не так? 

***

Повертаючись до уявного експерименту з початку тексту, доречно навести й інші заголовки поточних новин: 

«Мільйон загиблих та поранених. WSJ про втрати України та Росії на війні»;

«За даними ООН, понад 6,5 мільйона українців стали біженцями від початку вторгнення рф»;

«В Україні заміновано 26% території»;

«В Україні пошкоджено 50% усієї енергосистеми країни» тощо.

Значна частина моїх знайомих з 2013-го, дізнавшись, що на них чекає подібне майбутнє, справедливо жахнулися би та вмить перетворилися на затятих консерваторів. Мовляв, краще вже лишити все як є, не каламутити воду і не розгойдувати човен. Власне, багато хто саме так і твердить зараз; кожен день війни посилює ці голоси.

Проте правда в тому, що під час революції суспільство обирало не між старим і новим – на практиці такого вибору не існує ніколи, – а між двома варіантами нового: тим, що розгортається в Україні після втечі Януковича, і тим, з яким ми б’ємося на смерть майже три роки поспіль.

Якщо історія справді здатна чомусь навчити, так це тому, що прогрес і свобода дуже дорого коштують. Обмаль суспільств спромоглися розрахуватися за власну Подію «малою кров’ю». З порівняльної точки зору ціна, яку щодня платить Україна, попри свій страхітливий масштаб, є радше правилом, аніж винятком.

Можна було б навести затерту цитату Бенджаміна Франкліна стосовно вибору між свободою та безпекою (або ж її парафраз про свободу та хліб, що його приписують Бандері), утім, у моменті значно продуктивнішим видається почистити зброю та підтягнути бронік.

Либонь, вперше за багато століть Україна є не лише сценою, де розгортаються визначальні події світової історії – тут якраз нічого нового, – але й їхнім головним актором.

Згідно з Бадью, Подія, щоби повною мірою розкрити закладений у ній історією потенціал, вимагає від послідовників вірності собі.

Якщо ми хочемо добігти цей марафон до переможної стрічки, не зійшовши з дистанції передчасно через втому та вигорання, мусимо раз по раз нагадувати одне одному про вибір, який ми зробили на центральній київській площі 11 років тому.

Революція гідності триває – лишаємося гідними її.

Максим Осадчук, історик, військовослужбовець, громадський активіст