«Сподіваюсь, ви не будете запитувати, чому мене назвали Гамлет», – жартома каже Гамлет Зіньківський перед початком цього інтерв’ю.
Його ім’я таке ж оригінальне, як і його роботи, які можна знайти на вулицях українських міст: чорно-білі малюнки з лаконічно-філософськими написами не лише привертають увагу перехожих, але й змушуть їх задуматись над питаннями буття.
Свій перший стріт-арт Гамлет створив ще у 2001-му в своєму рідному Харкові.
«У мене був маленький малюночок, який я зробив фломіком – кумедна, дуже дитяча мордашка. Я намалював на паркані цей портрет Гагаріна і дуже боявся. Був впевнений, що коли я зроблю цю роботу, якщо мене знайдуть, зішлють до Сибіру чи щось таке», – пригадує художник.
Зараз Гамлет Зіньківський – один із найвідоміших стріт-артистів України, а Харків перетворився на його галерею, в якій він вибудував цілий лабіринт зі своїх робіт.
Нині Гамлет працює під обстрілами. Частину своїх малюнків створив у деокупованих містах. Один із них – напис «Живі. Контужені. Щасливі» на зруйнованому мості в Куп’янську, що на Харківщині.
Для чого створювати стріт-арт під час війни? Як люди реагують на митця, який залишає на їхніх вулицях чорно-білі малюнки? Чому Гамлету важливо перекладати свої старі роботи українською?
Про все це «Українська правда» поговорила з Гамлетом Зіньківським. Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube УП.
– Ви кажете, що є «маляром свого міста», але люди часто вас називають «харківським Бенксі». Така характеристика вас ображає чи навпаки подобається?
– Мені не подобається ця характеристика, але людям так зрозуміліше. Їм легше так пояснювати. Коли вони хочуть розповісти про Харків і кажуть: «У нас є такий художник. Із чим би його порівняти?.. Він – як Бенксі«, – окей. Хоча, якщо дивитися, про що я кажу і про що каже Бенксі, ми тотально різні. І техніки різні, і все інше різне. Але це деталі.
– Коли ви говорите, що є «маляром свого міста», що ви вкладаєте в ці слова?
– Я би взагалі не малював. Мені страшенно подобається брати якусь брудну поверхню і робити її білою чи чорною. Просто фарбувати. Частково я чищу своє місто, котре я страшенно люблю.
[BANNER1]
– Як реагують люди, коли бачать вас на вулиці з вашими малярськими інструментами і фарбою, в момент створення нової роботи?
– 99 відсотків зі 100-та – це позитив. Типу, «Гамлете, дякую за те, що ви робите», «А можна селфі?». Це саме в момент, коли я працюю. А поки я просто йду в робі з драбиною, я – звичайний маляр. Якийсь маляр.
Найкрутіша і найцінніша реакція для мене була в 2022-му, коли військові зупинялися на своїх пікапах і виходили, щоб мені подякувати. А я ж розумію, звідки вони приїхали… І ось саме їхня реакція переконувала мене, що треба в порожньому місті продовжувати малювати.
– Раніше ви були російськомовним, і ваші роботи теж «говорили» російською. Зараз ви виправляєте ці написи. Чому для вас це важливо? Можливо, їх краще лишати такими, як є, адже це певне відображення вас як митця в той період?
– Давайте так: якби я просто здох, то це було б питанням дослідників: що краще – залишати чи виправляти ці написи. Поки я живий і поки це моя творчість, я просто не хочу бачити на своїх роботах російську мову.
На картинах я не можу це виправити, тому їх я залишаю російською. Це – частина мене. А от стріт-арт я можу виправити, принаймні там, де це можливо. Бо інколи буває така гра слів, що переклад не вдається.
Якби я створював свої роботи українською в Харкові в 2014-му, 2015-му, 2016-му, то їх би просто знищили, тому що відсоток сепарів був просто жахливий. Вони б сказали: «А, то ти – бандера!? Треба все це знищити!».
– Як митець ви формувалися в регіоні, на який великий вплив мала Росія. Чи не було у вас бажання працювати в Москві або Санкт-Петербурзі?
– Стратегія харківських митців була така: спершу ти переїжджаєш у Київ, будуєш там собі якусь кар’єру, а потім штурмуєш Москву і, якщо там тебе визнають, то все круто.
Я Київ перестрибнув і одразу потрапив у Москву. Я приїжджаю, ми домовляємося про мою персональну виставку в найкрутішій та найтоповішій московській галереї, і мені кажуть: «Ти залишаєшся жити в Москві. Ми даємо тобі машину, квартиру, майстерню. Удень ти працюєш, а ввечері тусиш із «сєлєбами». Ми тебе зі всіма познайомимо, підготуємо московський ринок «к новому художнику».
Я кажу: «Це все супер, клас, але я Харків люблю і буду працювати там. Сьогодні беру квиток на потяг, там створю проєкт, а через два місяці привезу».
Мені кажуть: «Так не робиться!» Потім було ще кілька комунікацій, і ми розісралися в пух і прах. Так у 2012 році я просто поховав для себе цей ринок.
Взагалі мені нецікаво було будувати собі кар’єру виключно в якихось київських галерейках. Що, в принципі, було би класно: заробляєш собі бабло і все супер, клас. Нецікаво. Я хотів вийти зі своєю творчістю на вулиці, і я це зміг зробити.
[BANNER2]
– Багато стріт-артистів приховують своє обличчя. Чому ви обрали інший шлях?
– Та я не встиг його приховати. Та й у стратегії «Ніхто не має знати, як виглядає справжній стріт-артист чи графітчик» багато фейку. Єдиний, хто не фейк – Бенксі. Це реальна людина. Не уявляю, скільки він витрачає грошей, щоб залишатися ноунеймом, щоб ніхто не впізнав його.
В принципі мені нецікаво приховувати своє обличчя. До мене можна спокійно підійти на вулиці: побажати добра та натхнення або ж сказати, що я – мразота, яка щось псує.
– Як ви, до речі, реагуєте на людей, які, поки ви малюєте, починають вам радити, як це «правильно робити»?
– Коли людина просто стоїть і дивиться – на здоров’я, я це обожнюю. Особлива радість, коли повз ідуть мами з дітьми, і діти зупиняються та дивляться, як ти водиш пензликом чи валиком. Це неймовірне, дуже класне і дуже світле відчуття.
А коли людина починає вставляти свої п’ять копійок, то я цього не розумію. Якщо ти краще знаєш, що мені робити, то в принципі тут ще багато вільних стін – зроби своє.
І взагалі я подумав, перш ніж малювати: зробив чіткий ескіз, попрацював над текстом, щоб він був ідеальним.
– Який найбільш неочікуваний відгук на свою роботу ви чули?
– Є одна реакція, яка мене сильно вразила. У мене є малюнок, на якому зображено дирижабль і написано: «»Всьому свій час», – казав капітан дирижабля». І якось до мене на виставці підійшла дівчина, каже: «Добрий день, я дуже люблю ваші роботи. Одна з них, із дирижаблем, змінила моє життя. Після того, як я вперше її побачила, ще кілька разів до неї приходила. Потім я впала в депресію, звільнилася з роботи, а тепер вже два роки пишу вірші, і в мене вийшла перша збірка».
Я не згадаю зараз ані ім’я, ані прізвище цієї дівчини, я не бачив її збірку, але на людину настільки це вплинуло. І слава Богу! І я за те, щоб людина подивилася на мої роботи, як на дзеркало, покопалася в собі і зрозуміла, чого їй бракує і чого хотілося б насправді, щоб знайшла в собі і сили, і сміливість взяти і змінити те, що не влаштовує.
[BANNER3]
– Чи розуміють українці стріт-арт як явище? І чи залежить їхня реакція від регіону, де ви робите свої роботи?
– Я пам’ятаю розмову в Тернополі ще в 2017-му чи 2018-му роках. Закінчую роботу, а до мене підходить літній чоловік і запитує: «Що це таке?». Кажу: «Це – стріт-арт». Він каже: «А чому не патріотично?». Я запитую: «В тому сенсі, що тут немає лелек, козаків, вишиванок, тризуба і прапора?». Він каже: «Ну так». Я кажу: «Те, що я з Харкова припхався аж сюди і роблю свою роботу, це і є патріотизм, тільки на кілька сходинок вище». Він такий: «Я вас не розумію». Я йому: «На жаль, і навряд чи зрозумієте».
Водночас я дуже вдячний Тернополю: там багато чого нового знищується, але мої старі роботи залишаються. Я не знаю, про що я думав у 2017 році, але одна з робіт, яку я там зробив – з сумками, наплічниками та валізами, – має напис: «Щоб повернутися, треба на початку поїхати». І уявіть собі людей, які з Харкова евакуювалися тепер у Тернопіль і знайшли цю роботу…
Чи готові люди до стріт-арту? Я не знаю.
– Частину своїх робіт ви створили в деокупованих містах. Для чого там потрібен стріт-арт?
– Тому що це алогічно.
Логічно було б приймати запрошення від європейців і їздити по європейських містах, щоб малювати там. Оце було б логічно. Було б логічно щось робити у Львові про «Харків – залізобетон».
Але я – не дуже логічний і не дуже послідовний. Тому я поїхав, наприклад, у Куп’янськ зробити напис на підірваному мості.
Цей напис «Живі, контужені, щасливі» – величезний; гадаю, його можна побачити просто з супутника. Цей напис точно бачить довбана русня зі своїх розвідувальних дронів.
Усі українські військові, які приїжджали повз, гальмували, дивились, фотографувалися. Вони живі, контужені. А хтось – щасливий. Звичайно, не всі, бо більше суму, більше відчаю. Але вони тримаються.
– Ви малювали і в містах, які зараз під російською окупацією. Наприклад, у Бердянську та Маріуполі. Чи слідкували ви за долею цих робіт, чи вдалося їм вціліти?
– У якомусь інтерв’ю я розповів, що не знаю, яка доля моїх робіт у Бердянську. І десь через тиждень після цього люди, котрі запрошували мене колись у Бердянськ малювати ці роботи, набрали мене і кажуть: «Слухай, ті, хто в окупації зараз, почули твоє питання і скинули нам кілька фотографій твоїх робіт». Мене це настільки вразило!
Ти розумієш, що треба продовжувати боротися за ці території, тому що там залишаються люди, котрим важливо, котрі чекають на повернення України, котрі не встигли, не змогли… Але це точно не «ждуни» і не сєпари. Це точно. За них болить. За сєпарів – ні.
У Маріуполі я працював у 2015-му і, здається, в 2016 році. І коли приїжджав туди у 2018-му, то мої роботи вже тоді були в поганому стані.
А взагалі, перейматися за свої роботи в Маріуполі, коли міста немає, це недоречно. Ну, які роботи? Місто було б… Якщо місто є і воно не окуповане, то можна приїхати туди і щось зробити. А от коли міста немає, ось це по-справжньому сумно.
– Яка з робіт, яку ви зробили після 24 лютого, є для вас найважливішою?
– Буває, є якась особисто важлива втрата у мене, яка болить, кровоточить, а я просто проходжу свою роботу в центрі, де написано: «Міцнішаємо з кожною втратою», – читаю власний текст і кажу собі: «Зберись, ти сам написав це у 2022 році, усвідомлюючи, підозрюючи, скільки буде персональних втрат». І мені моя власна робота дворічної давнини дає сили рухатися далі, а не замикатися в депресії.
[UPCLUB]
– Ви маєте доволі характерний стиль: виконуєте свої роботи в чорно-білих кольорах. Як часто ви чуєте критику, що вони «депресивні» або ж «неефектні»?
– Якби вони були кольорові, то подобались би, мабуть, значно більшій частині населення, але це відволікало б від того змісту, який я вкладаю у них. Для мене сенс роботи – текст, малюнок, композиція – значно важливіший, аніж гарна кольористика. Це – той мінімалізм, до якого я певну кількість років ішов. Можливо, з часом вигадаю щось більш просте.
– Як часто ваші роботи люди називають муралами, і чи коректним є таке визначення?
– Це некоректно. Але мені вже давно байдуже, як називають мої роботи. Мене он називають «графітчиком», і я з цього просто угораю, бо я навіть не вважаю себе стріт-артистом, якщо чесно.
Мурали – це якби мені міська влада замовляла якісь фасади. Пропозиції такі були, але я відмовлявся. Мені нецікаво працювати з міською владою взагалі. Мені не цікаві їхні дозволи, їхня підтримка. Грошей нап*здять вони і без мене.
– Ви часто створюєте свої роботи без відповідних дозволів. Як на це реагує влада і поліція?
– Поліція іноді зупиняється сфоткатися зі мною. Таке буває.
Одного разу влітку на вулиці, де нікого не було, я малював чергову роботу і з арки винирнула поліцейська машина. Вони увімкнули проблискові маячки і кажуть у гучномовець: «Пане митцю, бажаємо вам гарної роботи!». Це так приємно було, прямо кайфово!
А з місцевою владою у нас ідеальні стосунки: вони роблять вигляд, що мене не існує, а я роблю вигляд, що не існує їх. Ми не перетинаємося.
Мені нецікаво, що вони думають про мене і мої роботи, але я точно знаю, що якщо вони почнуть зафарбовувати їх, то просто не вигребуть хейту. Хейт буде масовий.
[BANNER4]
– Що складніше: обрати місце і вже потім придумати для нього малюнок чи уявити малюнок і вже під нього шукати місце?
– Знайти місце для роботи мені дуже легко: достатньо просто прогулятися по моєму маршруту і доповнити цей лабіринт. Чотирьох – п’яти робіт вистачить, щоб трішки розширити цей маршрут.
– Тобто фактично місто є вашою галереєю?
– Безумовно.
– Чому стріт-арт потрібен під час війни?
– Це як елемент нормального життя, яке в нас вкрали, забрали.
Софія Середа, УП
Військове керівництво розглядає їх як витратний матеріал.
За словами експерта, важливо, аби хліб зберігався у сухому місці.
Причиною стала технічна поломка.
Міністр закордонних справ Андрій Сибіга у пʼятницю, 27 грудня, провів телефонну розмову з державним секретарем…
Російські окупанти накопичують сили в Новооленівці Донецької області і готуються до наступу на Новоєлизаветівку. Джерело:…