16 вересня 2014 року – один зі знакових днів у новітній українській історії.
Ситуація в Києві того дня була наелектризована. У Верховній Раді планувалось засідання, на якому мали розглядати одразу кілька дуже важливих питань.
По-перше, саме 16 вересня 2014 року нещодавно обраний у першому турі президент Петро Порошенко дотиснув депутатів і домігся таємного голосування за два свої законопроєкти: про «особливості самоврядування в ОРДЛО» і «амністію» для бойовиків.
Ці закони були потрібні, щоб показати просування по Мінському процесу, перший протокол якого, так званий «Мінськ-1», був підписаний менш ніж за два тижні до того – 5 вересня.
За три дні після голосування законів по Донбасу, 19 вересня, в Мінську домовляться про розведення важкого озброєння на 30 кілометрів.
Після «гіркої пігулки» законів по Донбасу 16 вересня депутатам Ради піднесли і «солодкий пряник» – саме того дня український і європейський парламенти синхронно ратифікували Угоду про асоціацію України та ЄС.
Але попри таку, здавалося би, радісну та епохальну подію, атмосфера навколо Верховної Ради 16 вересня була взагалі не святковою. Навпаки.
Вулиця Грушевського чи не вперше за довгі місяці після Майдану була повністю заблокованою, на всіх виходах із будівлі Ради вартували групи активістів і майданівців, а депутата ексрегіонала Віталія Журавського силоміць закинули в сміттєвий бак.
Усю цю напругу спричинило те, що минуло вже більше як пів року після перемоги Майдану, а парламент досі не спромігся реалізувати одну з ключових вимог Революції гідності – проведення люстрації.
16 вересня законопроєкт «Про очищення влади» був знову включений до порядку денного. Але чи зможуть зібрати під нього голоси в досі не переобраній Раді, де й надалі засідають комуністи та «регіонали», не знав ніхто.
[BANNER1]
Дотискати треба було саме тоді, 16 вересня 2014 року. І це вдалося: після двох невдалих спроб Рада таки проголосувала за люстрацію.
Урізаний, із пом’якшеними формулюваннями, закон передбачав звільнення та заборону обіймати державні посади для всіх топпосадовців часів Януковича строком на 10 років.
У це сьогодні непросто повірити, але 10 років уже минули – від 16 жовтня 2024 року дія закону про люстрацію закінчилась.
2025-й став першим роком, який колишні фігуранти люстраційного реєстру зустріли без будь-яких обмежень, тепер вони знову можуть спокійно претендувати на вищі державні посади.
Тож «Українська правда» вирішила згадати, як люстрація стала реальністю, зрозуміти, що вона дала для країни, і спробувати описати уроки, які необхідно винести з цього важливого для держави експерименту.
Сучасна наука стоїть на твердженні, що найбільшою відомою людству швидкістю є швидкість світла. Ті, хто вивчав у школі фізику, можуть навіть пригадати, що частки світла переміщаються на 300 тисяч кілометрів за секунду.
Ті ж, хто займаються політикою в Україні, можуть додати, що є лише одна річ, котра може конкурувати зі світлом – швидкість, з якою політики забувають свої обіцянки перед виборами. При тому, на цю останню величину не впливають ні революції, ні війни, ні жодні інші катаклізми.
«Мене як одного з активістів Революції гідності під час формування першого післямайданного уряду зі сцени урочисто проголосили головою Люстраційного комітету. А потім цей люстраційний комітет просто не створили», – пригадує з іронічним усміхом у розмові з УП Єгор Соболєв, який був одним із тих, хто доклався до проведення люстрації чи не найбільше.
Ми розмовляємо з Єгором по WhatsApp’у, його голос постійно уривається і часто доводиться повторювати і перепитувати. Але ці проблеми зі зв’язком не дивина. У позаминулому житті Соболєв був журналістом і активістом. У минулому – депутатом постмайданного парламенту. А в теперішньому житті, після великого російського вторгнення, чи варто й казати, що Єгор воює. Зараз – на Запорізькому напрямку.
Наш дзвінок почався із запізненням, бо Соболєв мав дуже непростий день: за кілька годин до розмови в місце, куди Єгор запізнився на попередню зустріч, прилетіла російська авіабомба.
[BANNER2]
Але він з певним навіть азартом береться згадати, як постала люстрація і що вона дала. Для Соболєва, кажучи військовою мовою, це така собі спроба after-action review політичної спецоперації в масштабах держави:
«Пам’ятаю дуже добре, що одразу ж після Майдану було загальне небажання братися за люстрацію. Як у старих керівників, так і в нових. З одного боку, був великий запит на зміни, і люстрація була прям одним із головних гасел Майдану. Люди постійно його нагадували.
Але по факту у нас був той самий парламент, що створив диктатора Януковича. А новим президентом обрали людину, яка була міністром економіки в Кабміні Азарова – Януковича.
Ми подавали кілька різних пропозицій, як реалізувати люстрацію. Найпростіший – на базі Держслужби, яка би могла організувати очищення посад від тих посадовців, які були їх не гідні. Найскладніший – створення спеціалізованого Люстраційного комітету.
Але той самий уряд, який був проголошений на Майдані разом із ідеями люстрації, жодною з наших пропозицій не скористався. Тому далі, власне кажучи, все, що нам вдалося, ми реалізували як громадські активісти. Не хоче держава братися за роботу – ми створили громадську організацію «Громадський люстраційний комітет», і все закрутилося».
На початку 2014-го року Майдан переміг, Віктор Янукович втік з країни разом із цілою низкою топпосадовців.
Формально єдиним легітимним органом влади в перші тижні після Революції гідності залишалась Верховна Рада.
Як за помахом чарівної палички кудись зникла фракція Партії регіонів, яка допомагала Януковичу будувати диктатуру. Фракція зникла, а депутати залишились.
Навесні 2014 року провели вибори президента, Порошенко оголосив дострокові вибори Ради, але до моменту їхнього проведення 26 жовтня парламент продовжував працювати в старому складі.
Ситуація виглядала доволі шизофренічно. Люди, які призначали Миколу Азарова, «дружили сім’ями» із «Сім’єю», проти якої і повстав Майдан, тепер отримали вирішальний голос у реалізації гасел Революції гідності.
Але, як казав класик українського політичного гумору, Україна мала те, що мала. Країна, оновлена в горнилі Майдану і уже початої війни з Росією, повинна була для свого оновлення змусити до співпраці навіть відвертих внутрішніх ворогів.
[BANNER3]
Особливо гостро це відчувалось в питанні люстрації. Ось як той напружений час згадує Єгор Соболєв, який був одним із головних драйверів ухвалення закону про очищення влади:
«Ніхто не хотів за це братися, і ми розробили законодавство самотужки своїм Громадським люстраційним комітетом. Передали готовий проєкт новому президенту Петру Порошенку, щоб він вніс його від свого імені як суб’єкт законодавчої ініціативи в Раду. Але Порошенко не став цього робити.
Тоді ми пішли до тих самих депутатів, що були обрані в часи Януковича. Зіштовхнулися з іншою проблемою: замість нашого закону в парламенті було зареєстровано шість законопроєктів про люстрацію.
Пізніше, коли вже я сам потрапив у парламент, то зрозумів, що це така технологія: якщо ідея популярна, але її треба заблокувати, то кожен висуває якнайбільше ініціатив. Тоді жодна з них не набирає голосів, бо вони конкурують між собою.
Але ми і тут не здалися і провели складні багатоетапні перемовини з кожним із авторів цих шести законопроєктів. Ми важко, але домовилися, що буде спільний законопроєкт, який розроблений громадськістю, а внесуть його ті депутати, які вже висунули власні ініціативи.
Але тоді наступав інший етап: як зробити так, щоб закон був ухвалений. Ви ж розумієте, що за люстрацію мали голосувати ті самі депутати, які голосували за «диктаторські закони» 16 січня.
Тому парламент був оточений активістами, яких ми збирали, і збирали не один раз. Не обійшлося без ексцесів, бо активісти кинули в сміттєвий бак одного депутата. І його довелося відбивати у них, бо цей депутат був насправді співавтором спільного законопроєкту про люстрацію.
Палали шини, щоб нагадати про традиції Майдану.
Законопроєкт ухвалили в такій драматичній атмосфері. Не з першого разу, голосів не вистачало, але з кількох спроб за люстрацію проголосували.
Далі ми зіштовхнулися з проблемою, що його дуже довго не хотів підписувати президент Порошенко. Довелося навіть робити акції громадського тиску і звернення до нього».
Зрештою закон про люстрацію Порошенко підписав 9 жовтня 2014 року.
Уже наступного дня тодішній прем’єр Арсеній Яценюк заявив, що у нього на столі лежать цілі стоси заяв на звільнення. Але, як покаже майбутнє, система навіть не думала здаватись. А мрія Майдану про люстрацію так і залишилася б мрією, якби не знайшлося кілька завзятих сфокусованих на цій ідеї людей.
[UPCLUB]
«Важливо розуміти, що люстрація – це взагалі не ліки. Люстрація – це реанімаційні заходи, які використовують у виключних випадках. Її використовують лише тоді, коли відсутні національні законодавчі інститути, які здатні вирішити проблему», – пояснює в розмові з УП Тетяна Козаченко.
Разом із Соболєвим та іншими юристами і активістами вона була співзасновницею Громадського люстраційного комітету, і саме вона після ухвалення закону була призначена директоркою Департаменту з питань люстрації в Міністерстві юстиції.
Саме Козаченко з листопада 2014 року створювала команду, яка відповідала за проведення люстрації, наповнювала реєстр люстрованих і боролась із саботажем різних органів і структур.
Одним із головних викликів, з якими зіткнулась команда Козаченко, було тотальне бажання вічних держапаратчиків «заговорити» люстрацію і підмінити розмову про очищення системи влади на «гіркі треноси» про «політичні переслідування й репресії».
Але, як пояснює колишня керівниця люстраційного департаменту, в самій основі закону про очищення влади навпаки було зняте будь-яке особисте упередження чи політична мотивація.
Закон прописувався так, щоб відсторонення від участі в державному управлінні відбувалось автоматично за чітким переліком посад, кожна з яких передбачала мовчазну чи активну участь чиновника в створенні диктаторського режиму.
У лютому 2014 року по суті в один день з країни втекли президент, прем’єр, міністри, голова Верховної Ради, голова Служби безпеки, керівник МВС, глава Міндоходів, керівництво розвідок – все керівництво країни.
Новій владі йшлося навіть не так про притягення усіх попередників до відповідальності, як про те, щоб оперативно позбавити їх впливу на державу. Зробити це швидко можна було винятково через механізм люстрації – тимчасове відсторонення від посад представників вищого ешелону державних органів.
[BANNER4]
Як пояснює Козаченко, їх потрібно було усунути від влади «не за те, що конкретно вони зробили, а за те, що вони були частиною системи прийняття рішень і відповідали за той стан, до якого влада привела країну».
«В Україні, враховуючи всі державні посади і військо, тобто всіх осіб, які отримували гроші з державного бюджету – це було 700 тисяч людей. Це от міліція, всі прокурори, всі посадовці, органи місцевої влади тощо. 700 тисяч.
За посадами під люстрацію потрапляло не більше як 5 тисяч людей на всю країну. 5 із 700 тисяч на всю країну.
Наприклад, якщо брати прокуратуру області, то під люстрацію потрапляли виключно прокурор області, його заступники – і все. Це на область всього до 5 прокурорів, не більше.
Тобто мова йшла виключно про ключові фігури, які приймали всі рішення і без згоди яких робота органу не була безпосередньо можливою. І щоб потрапити під люстрацію, така особа повинна була займати люстраційну посаду не менше ніж один рік. Тобто це строк, який фактично є звітним. І за один рік особа не те що здатна, вона має всі можливості навести лад у відповідному органі.
Ще під люстрацію потрапили посадовці, які були на своїх посадах під час всіх акцій масових протестів і не пішли за власним бажанням. І більше ніхто», – згадує Козаченко.
Міністерство юстиції на запит УП повідомило, що реально до спеціального люстраційного реєстру за 10 років дії закону було внесено 1084 особи. Ще кілька тисяч людей, за приблизними підрахунками команди Козаченко, самі звільнилися з державної служби, не чекаючи люстрації. В сумі це і є згадані орієнтовно 5000 осіб.
Але водночас, як ідеться у відповіді Мін’юсту, за рішеннями судів 478 осіб домоглися, щоб дані про них виключили з реєстру. Не можна сказати, що всі ці люди обов’язково поновились на службі. Але майже 50% від офіційно люстрованих добилися скасування цього статусу.
Читайте також: Як очищення «верхів» зламали «з низів». Чому за 7 років після початку люстрації чиновники поновлюються на посадах
Це може слугувати точним показником того рівня спротиву, який ідея люстрації отримала в системі влади. Бо хоч і йшлося всього про п’ять тисяч людей, але це були колись найбільш впливові люди в усіх ключових державних органах.
Тому не дивно, що питання люстрації миттєво стало розглядатися в ПАРЄ, де від України тоді були такі люди як сестра олігарха Сергія Льовочкіна Юлія Льовочкіна і скандальний ексголова ЦВК часів першого Майдану Сергій Ківалов; почались проблеми з «Венеційською комісією«.
«Ківалов, який сам підпадав під дію закону, але тоді ще залишався на посаді представника України у «Веенційській комісії», ініціював розгляд цього закону в комісії і, звісно, представив все як просто політичні розправи, «полювання на відьом».
Нам довелося їхати в Комісію разом із міністром юстиції Павлом Петренком, із Тетяною Козаченко пояснювати експертам «венеційки», що насправді йдеться про необхідність дати демократії шанс запрацювати і дати новим посадовцям можливість почати нарешті захищати закон. І вони нас почули, зупинили вже підготовлений проєкт рішення про невизнання української люстрації. Послали спеціальну місію в Україну, яка тут детально вивчила стан справ, і після цього «Венеційська комісія» ніколи більше не поверталася до цього», – пригадує Соболєв.
Але проблеми не закінчувались. Уже в січні 2015-го 47 «регіоналів» оскаржили люстрацію в Конституційному суді, який оголосив її розгляд невідкладним. Однак суспільний запит в Україні був настільки однозначним і готовність захищати люстрацію, зокрема шляхом акцій протесту під КСУ, була така непохитна, що за 10 років дії закону судді так і не ризикнули його скасувати.
Єдині, хто системно, хоч і не масово, ігнорували люстраційні вимоги, виявились президенти України. Петро Порошенко з перших же місяців вибив собі право скасовувати люстрацію для силовиків і військових, а його наступник Володимир Зеленський не раз призначав на посади людей, які підпадали під люстрацію. Починаючи з керівника ОП Андрія Богдана, і закінчуючи керівником податкової Олексієм Любченком.
[BANNER5]
Закон про люстрацію втратив силу в 2024 році, відпрацювавши відведені йому 10 років. Багато хто дивився на нього як на чи не єдину справді реалізовану ідею Революції гідності.
Тепер же, коли закон втратив силу і колишні чиновники часів Януковича можуть знову спокійно влаштовуватись на державні посади, в суспільстві виникає певна фрустрація: мовляв, 10 років минуло, а ніхто не покараний, закон свою роботу не зробив.
Але покарання ніколи і не було метою закону про люстрацію. Його ціль була – відсторонити від ухвалення державних рішень прислужників режиму, коли чекати судових рішень по індивідуальних справах щодо них не було можливим. Зокрема тому, що сам суд був частиною каральної системи під час Майдану.
З цього погляду закон свою задачу з очищення виконав. А от держава, яка мусила за ці 10 років створити новий суд і нові, чесні, справедливі державні інституції свою частину роботи не виконала взагалі.
«Реформу не можна зробити тільки одну і тільки один раз. Реформи – це як чищення зубів: їх треба повторювати регулярно, і тоді буде сталий ефект», – розмірковує з УП Єгор Соболєв.
«Але люстрація багато чого досягла вперше в історії України. Що раніше робилось з посадовцями? І в 2004-му після Майдану, і починаючи з 1990-х? Головна проблема була, що Україна змінювалася, переходила від колонії до незалежної держави, в ній відбувалися революції і так далі. Але кожного разу всі посадовці, починаючи з найвищих щаблів, спокійно це переживали і тихо пересиджували.
І от саме важливим досягненням 2014 року було те, що вперше 5 тисяч найвищих, найбільш відповідальних чиновників були відсторонені від держслужби. Так, не покарані, але і це було величезним досягненням: ми змогли вистрибнути з болота кругової поруки і безкарності.
І ще, саме із закону про люстрацію почалося утвердження в суспільній свідомості ідеї про необхідність перевіряти власність чиновників, вона має бути відкритою і публічною. В законі про очищення ця ідея не дуже спрацювала, але з нього все почалось. І уже потім у наступному парламенті перетворилось на наше нинішнє антикорупційне законодавство», – резюмує Соболєв.
«Люстрація – це тимчасовий захід. Але цей досвід може дуже згодитись Україні в майбутньому. Подумайте про окуповані території, які колись повернуться в Україну. Там доступ до державних посад повинен буде, зокрема, включати перевірку на можливу співпрацю з агресором. І ми як держава муситимемо мати якісь фільтри, які забезпечать безпеку і демократичність«, – розмірковує Козаченко. І додає:
«От тоді досвід люстрації як швидкого і тимчасового заходу стане знову дуже актуальним».
Роман Романюк, УП
Ці автомобілі досить часто стикаються з поломками, попереджають експерти.
фото УНІАНВідтепер 230,95 грн замість 39,70 грн на добове харчування військовослужбовця в закладах охорони здоров’я.…
Не виключено, що окупанти "робили ставки" щодо активнішого застосування дронів саме на листопад.
13 січня посол України у Польщі Василь Боднар офіційно розпочав виконання своїх обов'язків, вручивши вірчі…