У стіні розбомбленої росіянами хати неподалік Сіверська на Донеччині бійці Президентської бригади знайшли Біблію 1908 року. Про існування скарбу, що був з ними все життя, власники будинку, вочевидь, не здогадувались, аж поки не втратили дім.
«Не можу змиритися з тим, що останнім часом всі в тилу слідкували за виборами в США, а не за лінією фронту, – коментує останні новини 38-річний історик Леонід Марущак. – Так, американські вибори важливі. Але, камон, що ще має статися, щоб особиста увага, щоб увага всієї нації була закцентована не туди, а сюди?!
Я звузив до одиниць своє комунікативне коло. Бо не хочу витрачати залишки емоцій на роз’яснення того, чого всі ми мали б навчитися 2014 року».
Український Індіана Джонс – так вінничанина, ентузіаста й активіста Марущака назвав хтось із журналістів. Разом із друзями Леонід врятував безліч музейних експонатів, артефактів, архівних документів з територій, які вже окупував ворог, або з міст і сіл, що опинилися на лінії зіткнення.
В інтерв’ю УП Леонід розповів про вивезені та втрачені скарби східних областей. І, спираючись на залишки власних емоцій, пояснив цінність Донеччини й Луганщини, що їх Україна втрачає день у день.
Далі – пряма мова.
[BANNER1]
Тріумвірат
Ще зі шкільних років я відчував патологічну потребу кудись постійно їздити. Вперше потрапив на Донбас, коли навчався в університеті. Славно колесив всім регіоном, і єдине його місто, єдиний обласний центр України, де я не був – Луганськ.
Це був навіть не внутрішній туризм, а таке собі студентське жебрацтво: куди покличуть, туди їдеш. Без необхідності пізнавати більше, ніж той надуманий, навіяний кимось міф, образ, який ти мав стосовно того чи іншого міста.
Але, чесно кажучи, мій студентський період не був настільки паскудно стереотипним. Єдине, що відкладалось з мандрів країною в 2003–2008 роках – тодішнє Закарпаття, коли я погано розумів, що відбувається. Чи південь Одещини, де ти приходив на базар і чув мов більше, ніж знав (усміхається).
А що Донбас? Так, я звертав увагу на домінантне: терикони, величезні підприємства. Але те саме я бачив у Дніпропетровській області.
По-справжньому пізнавати для себе схід, руйнувати історію про його монолітність ми почали після 2014 року з ініціативою ДЕ НЕ ДЕ. За стереотипним сприйняттям почала проглядатися та ж сама степова, слобожанська частина Луганщини. Або особлива ідентичність Маріуполя та Приазов’я.
Цю неоднорідність ми яскраво відчули в тріумвіраті Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Одного разу зібралися в Сєвєродонецьку, що став де-факто обласним центром Луганщини, щоб обговорити, чому там не було музею державного, не заводського зразка.
На подію з’їхалися представники агломерації, цих трьох міст, що їх колись хотіли об’єднати в одне (проєкт існував у 1970–1980-х – УП). Ми вже знали цю історію, зовсім трохи задали тон – і почалось (сміється).
Сєвєродончани кажуть: от у нас кожний другий з вищою, хімічною освітою. А в Лисичанську кожний другий сидів.
«А Рубіжне? Чому забули про Рубіжне? Згадайте 90-ті», – лунало в залі.
Все це було цікаво пізнавати. Ми були дуже спраглі до таких речей.
Дивіться також: Новодеркульський – найстаріший кінний завод України
Приазов’я
Найбажанішим для всіх, хто з нами їздив на схід, був Маріуполь, де поєдналися природний, культурний ландшафт із індустріальним. Ось вам тут море, тут терикони «Азовсталі» (так звана «шлакова гора» – УП). А там сліди вуличних боїв у 2014 році – міськрада довгий час стояла згорівшою.
Ти дізнаєшся історію греків Приазов’я, пробуєш їхню локальну кухню, лише заради якої потім можна було цілу добу їхати з Києва в потягу.
[BANNER2]
Ти вдивляєшся в історичну архітектуру середмістя й містопланування, завдяки яким багато що розумієш. Зокрема, про впливи, що їх залишили по собі, німці, бельгійці, французи, американці.
Через свою ландшафтність Маріуполь відрізнявся від іншої Донеччини. Коли ми питали людей, чи це Донбас, то чули: «Ми – Приазов’я. Донбас там, вище».
Кожний свідомий маріупольчанин мав що сказати з цього приводу. Хто не знав історичного контексту, згадував про сучасний: «У нас є свій футбольний та баскетбольний клуби. Два величезних заводи».
Особистою трагедією для мене є те, що, попри плідну співпрацю з краєзнавчим музеєм, фактично в останній момент ми дізналися про існування речей, втрата яких є катастрофою національного масштабу.
Виявилося, що в простінках музею – і це я кажу навіть не про його славнозвісну філію, відому як музей Куїнджі – зберігалася велика колекція живопису 20 століття. Періоду, коли в Маріуполі працювали Алла Горська, Ернест Котков, Валерій Ламах, інші монументалісти.
Є підозра, що цю колекцію могли викрасти ще до того, як там сталася пожежа (під час облоги та бомбардувань Маріуполя 2022 року – УП). Сподіваюсь, музейники багато що встигли сховати. Але так це чи ні – покаже час.
Сьогодні, на жаль, ми навіть не можемо фінально оцінити, що втрачено в Маріуполі. В тому ж краєзнавчому музеї була, наприклад, величезна конструкція, покрита склом – археологічний розкоп прадавнього могильника, який знайшли під час будівництва «Азовсталі» в 1930-х.
Дивіться також: Смерть та життя у зруйнованому Маріуполі. Фоторепортаж
Слов’янськ і Лисичанськ
Одним із перших музеїв, який ми відвідали після 2014 року на сході, був музей у Слов’янську. Звернули увагу на колекцію керамістки Наталії Максимченко, яка родом звідти.
Для пересічного відвідувача – це звичайні статуетки, які майже в кожному радянському домі стояли. Але насправді це еталони – зразки, через які формувався феномен скульптурної фарфорової традиції, малої пластики.
[BANNER3]
Тобто у Слов’янську знаходяться експонати рівня як мінімум Національного художнього музею. Одна дівчина, яка була з нами, сказала: «Мій улюблений музей за кордоном – Вікторії й Альберта в Лондоні. І я такого навіть там не бачила».
Дивовижно, що цю колекцію сформували не у Слов’янську, а у Москві, де навчалася і працювала Максимченко. Спочатку експозиція була в кімнаті університетського гуртожитку, де вона жила. А потім її перевезли на Донбас, у маловідоме місто.
Ця історія дуже мене вразила, тоді вибудовувався проєкт «Музей відкрито на ремонт».
На Донбасі цікава історія з індустріальними музеями при заводах, які, на превеликий жаль, в більшості втрачені. І це катастрофа для всієї музейної справи України, не тільки Донеччини та Луганщини.
Цікаві речі були, наприклад, у Лисичанську, в музеї скляного заводу. Або в музеї історії розвитку вугільної промисловості Лисичанського кам’яновугільного району. Частково їх евакуювали, а більшість – втрачені.
Або колосальна колекція в місцевому краєзнавчому, присвячена історії промисловості. Ті речі, що стосуються формування індустріального Донбасу та ролі міжнародних інвестицій, збирали десятиліттями, але мало артикулювали. В останні роки працівники краєзнавчого музею активно займалися дослідженням цієї тематики.
В тому ж Лисичанську був меморіальний музей Сосюри. Його, на щастя, в повному обсязі довелось вивезти. Це був наш улюблений герой подорожей, бо Лисичанськ – дуже велике, розтягнуте місто. Приїжджаєш у центр (із залізничного вокзалу – УП), і ще 20 кілометрів треба їхати на тролейбусі.
З музею Сосюри вдалося евакуювати все, що дуже цінне: щоденники, рукописи, особисті речі – смарагдовий капелюх з відомого фотопортрету Сосюри та його пальто.
Читайте також: Гігант Приазов’я. Історія маріупольського меткомбінату від комунізму до капіталізму
Покровськ
Наш логіст Вова якось запитав: «Дядя Льоня, як ви так передбачаєте? Ми щось постійно забираємо звідти, де потім опиняється орда». Так було не тільки в Донецькій та Луганській області, а й у Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Харківський.
Останнім часом ми, відверто кажучи, вирішили трошки поставити на паузу доволі емоційну тактику «кидайся, де горить». Бо на рівні регіональної, державної політики вже давно можна було запустити всі необхідні механізми.
Але історія з Покровськом для мене була максимально принциповою.
В Покровську йдеться не лише про роботу нашої подруги Жанни Кадирової – скульптуру оленя, яку ми вивезли. А й про Леонтовича, хоч я дуже скептично ставився до всієї цієї історії щодо нової ідентичності Покровська через «Щедрик» (композитор викладав у школі залізничної станції Гришино (тепер це Покровськ), але чи там написав «Щедрика», достеменно невідомо – УП).
Пам’ятник Леонтовичу не те щоб мені візуально подобався, але в один із приїздів у Покровськ я кажу: «Віддайте мені Леонтовича! Він мій земляк зрештою (з Вінничини – УП)».
Там через дорогу стоїть монумент Другій світовій – дівчина в руці каску несе. Він мішками з піском був обкладений, а Леонтович – ні.
Вся ця історія тривала місяць, поки ми не сказали: «З вас кран, а наша команда завантажить і відвезе своїм транспортом». Тепер Леонтович стоїть у Вінниці.
А в мене далі питання – що з пам’ятником Сергію Прокоф’єву в Сонцівці (село біля Курахового, за 40 кілометрів від Покровська, де народився композитор – УП)? На даний момент туди дуже складно потрапити.
Ще 2022 року ми з сонцівського меморіального музею вивезли один із пам’ятників – хорошу скульптуру, що була всередині. А інший досі там (за кілька годин після бесіди Леонід напише журналісту УП: «Сьогодні орки закріпились у Сонцівці» – Ред.).
Останніми роками ми часто зустрічали таку тему: «Ні, все нормально, не треба нічого вивозити! Ми віримо в ЗСУ. Все буде добре».
Пам’ятаєте, де був Покровськ? Дуже далеко від лінії фронту. З нього ледь не столицю Донецької області вже робили. А тепер?
Всі ми віримо в ЗСУ. Але це вже щось дуже психологічне, коли люди вперто не хочуть вірити в погане, до останнього не готові до нього. Як це, наприклад, було з музеєм у Куп’янську після деокупації (зараз росіяни знову прориваються у місто – УП).
Так само було в різних регіонах із половецькими бабами (що залишились на окупованих територіях – УП). Нашій команді вдалося вивезти 180 таких скульптур.
[UPCLUB]
Крупинки
Коли я починаю аналізувати, скільки відсотків територій окуповано, мене кидає в холодний піт.
Донбас для мене не просто один із регіонів України. Будучи подолянином, я – один із багатьох прикладів в історії моєї сім’ї, хто мав справу з Донбасом.
Мій прадід, якого визнали куркулем, вимушений був тікати з села Війтівці Липовецького району Вінниччини. Ховався, працюючи на шахтах Донеччини та Луганщини. Прабаба, яку визнали панською донькою, залишалася з двома дітьми, поки не опинилась у Харкові.
Пізніше прадіда заарештували, відправили в табори. Далі мобілізували на фронт, з якого він не повернувся. А прабабуся поверталась із двома дітьми пішки з Харкова на Вінниччину в лютому 1945 року. І померла в рідному селі, не доживши до культу «Великої Перемоги».
Ця історія блукання – сімейна. І для мене не існує Донбасу як відірваного від України регіону.
Не можна сприймати якийсь окремий регіон як особливо проблемний. А якщо ми це визнаємо, то треба вирішувати проблему. І в контексті всієї країни вживати профілактичних заходів, щоб подібних проблем не було.
Якось я видалив Telegram і скоро, мабуть, видалю Instagram. Бо навіть там вся стрічка була у виборах в США. Найбільша біда в тому, що ми надто захопилися геополітикою й делегуванням відповідальності на когось. А ми що, вже нічого не рішаємо?
Мені важко продовжувати пояснювати, що навіть кожний папірець цінний. Що треба більше уваги приділяти архівним збіркам, бібліотечним фондам, ніж кидати зусилля на якісь популістські заходи.
Що всі врятовані артефакти – не лише декорації для чиновницьких івентів. Вони мають бути у відкритому доступі для наукового, публічного кола.
[BANNER4]
Збірки та колекції, які ми врятували, мені особисто розповідають історії про тих, хто формував їх і знав для чого. Їх треба зберегти хоча б на згадку про цих людей. Не кажучи вже про те, що кожна річ чи документ – джерело безцінної інформації, що може тримати всю нашу справді величезну країну цілісною.
Всі ці речі треба зберігати по крупиночках. Робити все, щоб їх не втратити.
Все, що вивезено з Донбасу та інших територій, повинно функціонувати саме в тому просторі, де знаходилось. Рано чи пізно має повернутися туди. Бо навколо цих врятованих артефактів має відбуватися розбудова деокупованих територій у майбутньому.
Євген Руденко – УП