Що не так з новоствореними бригадами та іноземною підготовкою українських бійців

Новостворені бригади стали не лише наслідком вимог партнерів, а й джерелом серйозних проблем на фронті. Відсутність належного управління, досвіду і комплексної підготовки призвела до втрат територій, техніки, а найголовніше – великої кількості людських життів. На жаль, методи підготовки, запропоновані інструкторами НАТО, часто не відповідають реаліям сучасної війни.

Забезпечення бригад найкращою технікою та численним особовим складом виявилося недостатнім без належної організації  злагодження та досвідченого управління. Умови, які поставили партнери щодо розподілу техніки, значно знизили її ефективність. 

У цьому тексті ми спробуємо розібратися, чому новостворені підрозділи демонструють низьку ефективність, а втрати серед них залишаються надзвичайно високими. І звідки в нас така кількість СЗЧ (самовільного залишення частини).

Під новоствореними бригадами маються на увазі підрозділи, які не мають свого «кістяка» управління. Їхнє ядро комплектують з офіцерів запасу і офіцерів небойових підрозділів, а також людей, яких підвищили через те, що вони не справлялися на попередніх бойових посадах. 

Найгучніший приклад – 155 бригада, де пішли в СЗЧ більше 1700 військовослужбовців. З одного боку, цей підрозділ отримав сучасну техніку, підготовку у Франції і майже повну комплектацію особовим складом. З іншого – відсутність досвіду у командування, розуміння базового бойового управління, організації бою та важливих компонентів забезпечення зробили його не боєздатним. 

Такі бригади ставлять в смугу, вони втрачають свою ділянку фронту. Після чого їх передають в управління до якоїсь «старої» бригади для хоч якоїсь ефективності на полі бою. Внаслідок чого з них будуть «вижимати» все можливе: техніку, озброєння, людей. На жаль, таких бригад я знаю майже 10. 

Командування обирає управління новоствореного організму, а партнери в рамках умов комплектують ці підрозділи основною частиною західної техніки. У результаті всі новостворені бригади отримали сучасні БТРи, БМП, танки та інші засоби ураження. 

Абсолютна більшість не вміє їх застосувувати в бойових умовах. Натомість «старі» бригади, які мають досвідчених фахівців і знають, як ефективно використовувати таке озброєння, отримують його лише як тимчасово придане разом з піхотою. Артилерист, механік водій, протитанкіст чи оператор БПЛА піде на піхотну позицію через те, що не вміє нічого іншого. Нова техніка на якийсь час замінять старі бехи копійки і Т64. А АГС-17 і НСВТ поміняють на МК19 і Browning M2. 

В Європі можуть навчити стріляти з автомату та кидати гранату, але це буде 10-15% від необхідних знань для того, щоб просто вижити. Піхотинець, для того щоб жити, має вміти маскуватись, пересуватись, облаштовувати позицію, протидіяти дронам, надавати медичну допомогу, вести спостереження, робити правильні доповіді і бути злагодженим з побратимом в окопі. А ще – довіряти своєму командуванню, яке має організувати всебічне забезпечення і планування задачі. Цього за кордоном не вчать належним чином. Та і в Україні ці знання отримують тільки всередині старих, досвідчених підрозділах. 

Щоб ввести в бій такого солдата, треба хоча б 3-7 днів додаткової підготовки. Для прикладу, офіцери 155 бригади не змогли завести людей на позиції, на основному напрямку удару під Покровськом, бо в них не було РЕБу на АВТОБУС. Вони просто не розуміли куди приїхали. Виїзд неброньованим пікапом на нуль – це зараз авантюра, а військовим автобусом небезпечно їздити навіть в умовному тилу 10 кілометрів від фронту.

Приданому піхотинцю дадуть автомат, 4 магазини, бронежилет, каску, аптечку і форму. А без рації з додатковою батарею, хоча б одного планшета на групу, ще 6-10 магазинів, ящика гранат, лопати, окопного РЕБу і мавіка над головою він просто не виживе. Всім цим, окрім гранат, частіше за все  забезпечують волонтери і родичі бійців.

Якщо військовий попадає в підрозділ, де йому дають все необхідне і солдат відчуває що нове тимчасове командування знає шо робити, боєць намагається залишитися там за будь-яку ціну. Якщо його відправляють на позицію таким як він прийшов з навчання в Європі чи після базової військової підготовки (БЗВП) в Україні без додаткової роботи з ним, він або помирає, або іде в СЗЧ.

Ми втратили дорогоцінний час, який міг бути використаний для злагодження, адаптації, фахового розподілення і дати можливість командиру планувати задіяння резерву. Натомість отримали низькомотивованих, неготових і незабезпечених солдат, яким бракує шансів вижити і втримати позиції. Це призвело до провалів на фронті та значних втрат. 

Реалії сучасної війни і гіркий досвід показують, що іноземна підготовка без адаптації до українських умов і роботи всередині підрозділу – є марною тратою часу і має страшні наслідки. Наші механіки водії, танкісти, артилеристи, гранатометники та кулеметники мають навчати НАТО як застосовувати зброю, а від партнерів треба хіба що інструкція по обслуговуванню. 

Наше БЗВП потребує значних змін, але за це поговоримо пізніше. Без командування, якому довіряють бійці і волонтери – неможливо побудувати якісний підрозділ. Тому багато хто втік з подібних бригад, захотіли стати в стрій в інший підрозділ, скориставшись законом про декриміналізацію першого СЗЧ. Техніка і люди мають розподілятись між тими підрозділами, які цінують життя українського воїна і показують результат!

Сергій Філімонов, капітан, командир 108 окремого батальйону «Вовки Да Вінчі»