Журналісту та письменнику Станіславу Асєєву 2024 рік приніс новий досвід та нові випробування: мобілізація, контузія, поранення, звільнення з військової служби, поїздка в сирійський концтабір «Седная».
«Усі ці речі вчать тому, що випадковість у житті важить більше, ніж якісь продумані дії. Тому тепер я став менше щось планувати, а в деяких випадках просто відпускаю ситуацію», – каже Станіслав.
Він пройшов 2,5 року знущань у донецькій катівні «Ізоляція», де його утримували проросійські бойовики. Після звільнення Станіслав написав книгу про пережитий досвід та кілька років не наважувався приїхати на свою малу батьківщину Донбас через страх повторного полону. І лише в 2024-му він вперше, вже як військовий, зробив це.
«В цілому на Донбасі зараз я не побачив чогось унікального, чого не бачив до війни. Хоча в деяких моментах він нагадав Болівію, коли ти опиняєшся, ніби у джунглях, Це не помітиш, якщо просто проїжджаєш посадку, а не сидиш у ній», – ділиться Асєєв.
Чому йому спокійніше на нулі з кулеметом, ніж у штабі з паперами? Якими він побачив Сирію після падіння режиму Асада та її концтабір «Седная»? Чи справді в Донбасу немає майбутнього, навіть якщо завтра деокупують Донецьк?
Про це «Українська правда» поговорила зі Станіславом Асєєвим. Нижче – основні тези розмови.
Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube УП.
За весь період перебування в армії, гірше «учебки» (навчальний центр ЗСУ – УП) для мене нічого не було. Навіть коли нас штурмували росіяни, вибиваючи із селища Архангельське (на Донеччині – УП), і по нам летіло все, це було краще для мене, ніж той абсурд, який відбувався в учбовому центрі, коли ми займалися збором сміття, заготовкою дров, сортуванням піддонів.
Потрапивши в «учебку», я взагалі пошкодував, що мобілізувався. Перша «учебка» нагадувала Донецький «централ», друга – 32-гу колонію суворого режиму в Макіївці.
Я жив думкою про те, що на фронті все зміниться, що там такого не буде.
Мені хлопці казали: «Потерпи півтора – два місяці, поки не поїдеш на нуль. Ти побачиш, що там – свобода. Там цих «затяг» (військової бюрократії – УП) немає». Так воно і сталося.
[BANNER1]
Я людина активна, тому просто не витримую в штабах. Кілька днів мені довелось займатись штабною роботою: перекладати папірці, підшивати їх – і я ледь з глузду не з’їхав. Для мене це просто нестерпно!
Хоча люди, які мене оточували там, казали: «Слухай, у тебе ж альтернатива поїхати на нуль, на Донбас, а ти на запорізькому напрямку сидиш у штабі. Це ж нормально!». Я кажу: «Ні, не нормально! Я б сюди не пішов, я б не мобілізувався, якби знав, що мене запхають до штабу».
Тому мені більш комфортно, як не дивно, на нулі з кулеметом, ніж у штабі з якимось папірцем. На нулі – бюрократія мінімальна, ви по-мінімуму стикаєтесь з речами, які в штабі просто щоденно і цілодобово бачите.
Увесь час, поки я знаходився під час служби на Донбасі, у мене був присутній цей страх.
Особливо він загострювався, коли відбувались контактні бої, зокрема, в тому ж Архангельському. Тому що одна справа, коли ви сидите в траншеях, ворог за 200 метрів від вас, але не йде в наступ, просто кулеметні перестрілки. Інша справа, коли починається штурм: ми відступаємо, втрачаємо будинок за будинком, а росіяни наближаються.
У мене був величезний страх не того, що мене зараз вб’ють, а що, не дай Боже, якщо не вб’ють, я не зможу з собою нічого зробити і знову потраплю у полон.
Я нічого не зміг з цими думками зробити. Тому доводилось просто з ними жити і все.
У полоні є дві кардинально різні моделі поведінки: герой і жертва.
[BANNER2]
Щоб вижити, треба застосовувати виключно психологію жертви. Мовляв, «я – маленька людина, нічого не знаю». Ніякого героїзму. Ви маєте підписувати все, що від вас хочуть. Просять сказати «Слава России», кажіть «Слава России», бо ваше головне завдання – вижити.
З огляду на перспективу того, що ви можете роками знаходитись у заручниках, вам максимально потрібно зберегти своє здоров’я на цей час.
У моєму випадку триматись у полоні мені допомагали глибоко особисті речі: моя кохана на той момент дівчина і мама, яка на мене чекала. Я знав, що ці люди живуть тільки тим, що я живий, і якщо я зараз із собою щось зроблю, їм не буде легко щонайменше емоційно.
На жаль, в армії питання обговорення з військовими можливого потрапляння у полон навіть не стоїть. Я пропонував своїм командирам в «учебці»: «Давайте я, можливо, поговорю з особовим складом різних бригад, бо у мене є якийсь досвід, я читав про це лекції на Заході». Мені відповіли: «Чудова ідея». І на цьому все.
Я якраз лікувався після другого поранення, коли наш батальйон просто стерся, він закінчився. Його залишки розкидали по різних суміжних батальйонах. І коли я повернувся, переді мною постало питання: або мене перекинуть в абсолютно незрозумілий колектив із сумнівним керівництвом, або кудись переводитись самому, або звільнятись із військової служби.
Я спробував перевестися в ГУР: по-перше, там принципово інший підхід до підготовки, по-друге, у мене там купа знайомих. З цього нічого не вийшло. Не буду повторювати, як це було, але проблема переводів всередині війська – окрема штука. Тоді я звільнився із військової служби на підставі того, що я військовослужбовець, який був колись у полоні.
Ідея цієї поїздки виникла у мене, коли я побачив, що CNN звідти зробили репортаж.
Оскільки в мене є добрий зв’язок з генералом Кирилом Будановим, я прийшов до нього за порадою, чи варто туди взагалі їхати, чи ні. Зустріч була в неділю, а виявилось, що в понеділок у Сирію мала летіти група ГУР для евакуації наших громадян.
Так я опинився в Сирії з нашими спецпризначенцями з підрозділу ГУР «Шаманбат». Вони знали, що я маю досвід полону і що хочу порівняти систему донецької катівні «Ізоляція» з умовами сирійського концтабору «Седная».
За кількістю утримуваних людей «Ізоляція» – це фактично одна камера «Седнаї»: зазвичай в «Ізоляції» було десь 45–50 людей, у найгірші часи – 80, а в «Седнаї» лише в одній камері могло бути 50!
«Седная» – це дійсно величезний концентраційний табір. Там сиділи тисячі людей. Це фабрика смерті, знищення. Там практикувалися страти, зокрема через розчавлення людей спеціальним пресом з подальшим знищенням їхніх залишків у кислоті. Це було системно. В «Ізоляції» такого, звісно, не було.
Ці люди мають відповідати за свої злочини.
Справа покарання воєнних злочинців буде лягати тільки на плечі України. Всім іншим буде начхати. Тому гадаю, що Україна має щонайменше моральне право карати цих людей (через ліквідацію – УП).
Для мене найвищою формою покарання для них є, мабуть, все ж таки, юридична. Розумієте, коли воєнних злочинців убивають, вони не проживають жодної рефлексії, не переосмислюють те, за що їх карають. Тобто все моментально: раз – і людини немає. А у випадку судового вироку, бажаєш чи ні, ти задумуєшся, через що опинився за ґратами.
В цілому від Донбасу я якихось сентиментальних моментів вже не чекаю. Для мене це минуле, до якого я навряд чи зможу повернутися, навіть якщо ми завтра, умовно кажучи, звільнимо Донецьк.
Я завжди кажу: чим далі ви їдете від Донецька, тим далі ви їдете вглиб радянського минулого. Там час зупинився ще до 2014-го року. Тому, наприклад, до Макіївки (звідки родом Асєєв – УП) у мене особливих сентиментів немає.
У Донецьку я сформувався як особистість. Там був мій викладач Ігор Козловський, інші люди, які викладали нам філософію, метафізику, які відкрили абсолютно новий світ мені – дитині, яка вийшла з Макіївки.
Центральний Донецьк був зразком європейськості. Місто виглядало дуже багато, в нього вкладали гроші, його культурне життя було дуже різноманітне.
Але я переконаний, що люди, які продовжують зараз залишатись на окупованих територіях Донбасу, жодних висновків для себе за цей час не зробили. Навряд чи у них відбувається якась рефлексія в інший бік.
Я вже не кажу про дітей, про молоде покоління, яке взагалі абсолютно відірване від української культури, від української мови, від української державності. Вони не читають і не розуміють українську. Як з ними працювати ментально, у мене навіть уявлення немає.
[BANNER3]
Я бачу, що ніяких висновків ні на державному, ні на національному рівні ми не зробили.
Здавалось би, після 2022 року вже точно буде зрозуміло, що робити з Росією, з її інформаційними та політичними елементами всередині України, що не може бути ніяких компромісів.
Дуже важливо зберегти пам’ять про те, що таке Росія, які злочини вона вчиняє, тому що це впливатиме в подальшому на політичні рішення.
На жаль, я дивлюсь, що люди емоційно просто видихаються і не можуть жити цими спогадами постійно, але, з іншого боку, було б добре, якби держава на національному рівні якось це зафіксувала для себе.
Щонайменше нам потрібно докорінно змінювати систему підготовки військовослужбовців, перш за все піхоти, тому що це – основа війська. Якщо у нас буде продовжуватись криза в піхоті, ми будемо далі програвати.
Росія буде тиснути стільки, скільки ми будемо давати їй на це змогу.
Софія Середа, УП
Вилучено символ, який зображували на гербах протягом 500 років.
Популярні хліб, сире м’ясо, солене насіння можуть завдати непоправної шкоди птахам.
Це сталося після певного затишшя, зазначають аналітики.
Прем'єр країни звинувачує Росію.
Водоліям астролог радить відвідати Болівію.