Події навколо імпічменту президента Юн Сок Йоля у Республіці Корея розвиваються настільки бурхливо, що мені довелося тричі переписувати початок цього тексту. Станом на зараз прокурори розслідують звинувачення проти президента у державній зраді, а вже найближчими днями, я не виключаю, він може потрапити до в’язниці. І якщо перелік подій у долі конкретної людини непрогнозований, то за Південну Корею я не переживаю — емоційний непродуманий вчинок лідера не зруйнує систему державного управління, що будувалася роками. Система вирівняла збій, викинувши лідера. Я хочу розповісти, чому система Кореї витримає і чому нам, як країні, важливо це знати.
Сьогодні світ сприймає Південну Корею як віртуозно успішний приклад держави, яка створила економічне та соціальне диво. Про це свідчать елементарні предмети побуту: у кожній оселі є щось південнокорейське — від праски й телевізора до телефона чи машини.
Успіх до них прийшов не відразу, і насправді Республіка Корея припустилася багатьох помилок. Саме тому важливо розуміти, у чому ми схожі й різні, щоб мінімізувати ризики та максимально швидко вийти на ефективний шлях відновлення нашої країни.
Бурхливі події у Сеулі є прекрасним приводом розпочати корисну для нашої влади та суспільства дискусію про шанс, який замайорів перед Україною, і глибоко проаналізувати досвід Південної Кореї, який ми можемо запозичити, незалежно від того, яким чином буде формалізовано фініш війни — чи то за непопулярним серед еліт «корейським сценарієм», чи за будь-яким іншим.
Тож у чому ми різні?
Наслідки війни. Навіть враховуючи весь масштабний і нищівний удар з боку віроломного ворога, сьогоднішній стан України — це навіть приблизно не та розруха, яка була в Кореї на кінець їхньої війни. Наприклад, на момент завершення Корейської війни (1950–1953) приблизно 80% всієї інфраструктури Південної Кореї було зруйновано, включно з мостами, залізницями та житловими будинками. Столиця Сеул зазнавала окупації чотири рази, від міста залишилися лише руїни.
Декілька цифр для розуміння: ворог знищив орієнтовно 600 тисяч будинків, через що понад 5 мільйонів людей (приблизно 30% населення) залишилися без житла. Майже 1 мільйон гектарів (більш ніж 50%) сільськогосподарських угідь стали непридатними через бомбардування, що призвело до гострої продовольчої кризи. Усі великі промислові об’єкти (електростанції, заводи, фабрики) були виведені з ладу або зруйновані. З огляду на ці цифри, навіть найгірші руйнування в Україні зараз все ж не сягають такого масштабного рівня повного знищення. У нас багато зруйнованого житла та людей, які залишилися без домівок, проте у нас є своя їжа, вирощена на своїй землі, є світло, працює інфраструктура, діти ходять до шкіл, лікарі проводять операції. Хоч і складно, але життя триває.
Знання. Стан українського суспільства за рівнем освіти, інтелектуальною підготовкою і платоспроможністю — непорівнянні з тим, на якому академічному та фінансовому рівнях перебували південні корейці на момент закінчення війни.
На 1953 рік стан освіти та рівень підготовки населення Південної Кореї був украй низьким. У 1945 році, після завершення японської окупації, рівень грамотності (йдеться про людей, які володіли навичками письма) у країні становив лише 22%. Однак вже у 1950-х роках уряд зробив обов’язковою початкову освіту, і завдяки масштабним освітнім кампаніям до 1958 року рівень грамотності зріс до 96%.
В економічному плані Південна Корея після війни залишалася однією з найбідніших країн світу. До кінця 1950-х середній ВВП на душу населення не перевищував 70 доларів США на рік.
Електропостачання було доступне лише у великих містах, у сільській місцевості електрифікація була майже відсутня. До 1956 року, три роки після війни, доступ до електроенергії мало лише 11% населення країни.
Освітня інфраструктура зазнала значних руйнувань під час війни. На момент її закінчення лише 30% дітей у віці від 7 до 12 років мали доступ до початкової освіти через нестачу шкіл і вчителів. З війни Корея вийшла країною бідняків, де не було жодної галузі, окрім рудної та легкої промисловості й виробництва борошна та цукру.
У нас незрівнянно кращі стартові позиції: всупереч регулярним обстрілам у нас все ще є електростанції, які працюють, ми вміємо виробляти ракети і є високотехнологічною розвинутою державою, де живе і працює величезна кількість грамотних людей, де діти навчаються і здобувають освіту попри складні умови, спричинені систематичними ракетними обстрілами.
Релігія. Безумовно, зараз християнство є панівною релігією у Кореї нарівні з буддизмом. Однак конфуціанство, глибоко запечатане у корейській ДНК, вплинуло на систему моральних цінностей і життєвого укладу. Це і ставлення до людей похилого віку, і громадська покірність, оформлена в соціальному кодексі, що диктує правила поведінки як для суспільства, так і для влади та правосуддя.
На українцях все ще лежить відбиток совка, де всі рівні, а держава всім винна. Південні корейці ніколи не жили в соціалістичному укладі, вони завжди виживали, і навіть на кінець війни південнокорейське суспільство не було таким патерналістським. Будь-який кореєць у віці 60+ скаже вам, що сучасна молодь Кореї вже звикла жити у комфорті у безпечній і заможній країні й вже починає забувати, що це є ціною самовідданої праці їхніх батьків, які багато працювали та жертвували. Ціну будь-якого вчинку варто розуміти, щоб переосмислити своє ставлення до таких понять як суспільна відповідальність.
Географія. Республіка Корея — невелика країна, Україна більша у шість разів. Вона ізольована і фактично розташована на острові, де сухопутний кордон веде до воріт ворога. У нас же купа сусідів, як дружніх, на кшталт Польщі, так і ворогів — на кшталт Росії та Білорусі. Наша земля багата на ресурси, у нас є майже вся таблиця Менделєєва, у корейців — майже нічого. Ми, володіючи газовими родовищами, імпортували газ із Росії до останнього часу, вони імпортують практично все.
Наприклад, на початку свого розвитку, бувши одним із лідерів легкої промисловості, всю бавовну вони завозили з інших країн. В індустріальну еру — завозили руду і вугілля, ставши № 4 по виплавленню сталі у світі. Зараз весь газ, який вони споживають, завозиться із Близького Сходу. Корея завжди була зоною перероблення. Україна ж, на жаль, скотилася до ролі сировинного придатку.
У чому ми схожі?
Перелік стратегічних партнерів і стратегічних опонентів. Республіка Корея як і Україна товаришує з США, ЄС і Японією. Сеул має ворога — Північну Корею, яка сьогодні, підтримуючи Росію, стала і нашим ворогом. Дещо розходимось у питаннях щодо Росії. Для нас РФ — екзистенційний ворог, для Південної Кореї — поки що ні, хоча в цьому вони помиляються, забуваючи, що Радянський Союз, підтримуючи Пхеньян, фактично був їхнім ворогом. Саме тому я часто нагадую своїм друзям, що сьогоднішня Росія — це гірша версія СРСР.
Слабка влада у післявоєнний період. Якщо бути точним — слабкі державні інституції у воєнний і післявоєнний періоди. Держава Південної Кореї як система інститутів фактично почала будуватися у післявоєнний період, причому не відразу, а через кілька років після закінчення війни. Справжнє становлення держави і її зростання спостерігалися на початку 60-х. Бурхливий розвиток розпочався тільки після того, як ліберальний уряд втратив владу, а демократи так і не змогли зробити нічого креативного і змушені були поступитися місцем військовим.
У чому була їхня помилка? Якщо коротко — відсутність плану та хибне трактування партнерської допомоги. Ліберали мали антикомуністичного президента, який вважав, що ринок сам усе відрегулює, а такі нудні речі, як п’ятирічні плани розвитку країни, — це пережитки комуністичних режимів. Тому вони лише тим і займалися, що паразитували на американських грантах. У принципі, дуже схоже на те, чим ліберали звикли займатися і в нас.
На тлі бездумних американських субсидій виросло ціле покоління корупціонерів, які фактично наживалися на американській допомозі, не розуміючи, що отримані гранти треба повертати. Вони пливли за течією і не робили жодних дій, щоб вести країну шляхом самодостатньої держави. Демократи, які прийшли на зміну лібералам, точили дискусію на тому ж полі — як і на що витрачати допомогу американців, але, не запропонувавши суспільству нічого нового, через рік зазнали поразки.
До влади прийшли військові на чолі із президентом Пак Чон Хі (1961–1979), який увійшов в історію і як людина, за якої країна здійснила «Корейське економічне диво», обігнавши Північну Корею, і як диктатор, схильний до репресій, якого у результаті вбив голова Національної розвідки Кореї.
У цьому випадку небезпечно проводити паралель з Україною, тому що на початку шляху у південнокорейському суспільстві був великий запит на власного де Голля, а наприкінці — Пак Чон Хі перетворився на тирана. Таке часто трапляється з військовими, які зуміли сформувати собі ім’я на реальних військових подвигах, однак із часом скотилися в тоталітаризм. У якийсь момент цінності демократії перекрутилися і президент став тираном, поплатившись за це життям.
Історія Кореї сповнена прикладів для наслідування, проте на цьому етапі важливо не припуститися кількох помилок, у першу чергу на етапі планування майбутнього. Лише перехід до правильного планування та інноваційний підхід в управлінні державою, починаючи від процесів бюджетування й до дисципліни дотримання середньострокових планів, вивели південних корейців на правильний шлях і зробили їх привабливими для американського інвестора.
Ключовим імпульсом в економіці країни стали американські субсидії, кредити й технічна допомога, коли позиковий капітал надавався разом із технологіями. Вони зуміли локалізувати іноземні технології й усунути хаос у використанні фінансової допомоги.
Щоб повторити цей шлях (заманити, «зав’язати» й утримати інвестора), нам потрібно чесно відповісти на перше запитання: а що потрібно зробити для того, щоб багаті інституції та люди почали заводити в українську економіку сотні мільярдів доларів не у форматі кредитів і допомоги, а інвестицій?
До речі, одним із таких інвестиційних проєктів, а фактично металургійним хребтом усієї відбудови країни став вертикально-інтегрований металургійний концерн — POSCO. Всі репараційні кошти, отримані від Японії, були спрямовані на створення цього концерну, що дало шалений поштовх для економіки.
Після чесної відповіді на перше запитання можна перейти до другого етапу — показати інвесторам і стратегічним партнерам власну необхідність. Стратегічне партнерство має базуватися не лише на геополітиці, постачанні зброї та захисті Європи, а й на економічному співробітництві. Якщо його немає, то рано чи пізно будь-яка взаємодія може закінчитися Афганістаном, коли настав критичний момент і американцям не було чого там захищати, окрім цінностей, тому вони пішли.
З Республіки Корея американські, європейські та японські інвестори не підуть ніколи, бо разом із цінностями демократії та свободи вони принесли в країну гроші, «зашвартувавшись» у всіх галузях економіки. Отже, сьогодні їм потрібно це захищати. Окрім геополітичного інтересу, це дає захист і власних глобальних інвестицій, тому що вони не зможуть конкурувати по напівпровідниках або інших позиціях із Китаєм та іншими недружніми країнами без Кореї — свого союзника.
Очевидно, що за підсумками завершення війни в України як і в Кореї свого часу не буде ресурсу розвивати відразу всі галузі. Доведеться знаходити та вибудовувати суворе ранжування пріоритетів, тож над планом п’ятирічного розвитку необхідно працювати вже зараз.
Андрій Ніколаєнко, народний депутат України