Вони принесуть багато біди. Вони дуже механістичні – режисер Манський про психологію північнокорейців та КНДР як аномалію

Зазирнути у свідомість північнокорейського солдата вперше українці змогли завдяки нотаткам рядового Джонга, ліквідованого бійцями Сил спеціальних операцій України. Військовослужбовець КНДР намалював, як вполювати дрон на живця та не тільки на папері засвідчив готовність померти за Кім Чен Ина. 

Перше бойове зіткнення ЗСУ із солдатами Північної Кореї на Курщині відбулося на початку листопада 2024 року. Але полонити двох вояк КНДР вдалося лише за два місяці. 

Отримати живі докази участі КНДР у трансконтинентальній війні проти України виявилося надскладною задачею. Бійці Кім Чен Ина зазвичай або гинуть у м’ясних штурмах, доведених армією РФ до досконалості, або, за твердженням Володимира Зеленського, їх добивають свої ж.

Поки на допитах двох носіїв ідеї Чучхе розпитують, як влаштована армія КНДР, УП звернулась до режисера Віталія Манського з питаннями про психологію північних корейців.

У 2014–2015 роках Манський, що родом зі Львова, але вже десять років мешкає в Латвії, працював у Пхеньяні над фільмом «У променях сонця». Стрічка розповідає про життя дівчинки Зін Мі та її сім’ї. Зйомки проходили під тотальним контролем спецслужбовців КНДР, що було зазначено в контракті як умова, щоб отримати дозвіл на в’їзд у країну. Ба більше, як з’ясувалося на місці, все відбувалося за їхнім сценарієм. 

Головних героїв фільму заселили під час зйомок у відремонтовані апартаменти порожньої багатоповерхівки. Оточили такими декораціями та змусили говорити таке, що зрештою мало б вийти ідеальне пропагандистське кіно про безтурботне життя в КНДР.

Але потай від наглядачів Манський зібрав майже пів години додаткового відеоматеріалу, який зміг вивезти в обхід цензорів. За допомогою відзнятого та власних закадрових коментарів режисер відтворив моторошну картину про тоталітаризм. 

Разом із документалістом ми зазирнули за завісу північнокорейської реальності, що буквально наблизилась до наших кордонів.

Далі – пряма мова Віталія Манського.

[BANNER1]

Парасолька

«Я виріс у лоні благодатної партії, 

навчався досхочу, не турбуючись ні про що в цьому світі»

З нотатника ліквідованого Гонг Хонг Джонга

Феномен Північної Кореї треба розглядати на рівні інстинктів, що виробляються в процесі виховання людини, з ужитку якої вилучають фундаментальне поняття різноманітності буття.

Людина страждає, коли порівнює свій теперішній стан із іншим – зі станом щастя, здоров’я, млості, добробуту. Коли вона це втрачає або принаймні знає про існування якогось іншого життя. 

Абсолютна більшість громадян Північної Кореї живуть у тотальному вакуумі, не мають жодної інформації про інший спосіб існування. Тому ми бачимо дуже особливу, унікальну, неповторну формацію.

Я їхав у Пхеньян достатньо обізнаним, бо довгий час намагався щось читати та дивитися з доступного про КНДР. Але моє очікування було помилковим. Я думав, скористаюсь машиною часу, і опинюсь в умовному 1937 році зі сталінськими репресіями, жахом в очах людей. Проте жодного страху я по суті не побачив.

Якщо уявити, скажімо, сорокарічну людину, яку в 1937–1938 році ставлять біля стінки в підвалі НКВС, то її гама почуттів пов’язана зі знанням того, що було з нею двадцятирічною до 1917 року, допоки не стався злам. 

Такого знання в Північній Кореї немає. Там виросло покоління, яке нічого не знає про інший світ.

У них немає страху, бо в них немає діапазону емоцій, які б викликали сумніви. Вони живуть інстинктами. Здається, їх позбавили людських почуттів. Я навіть до кінця не впевнений, що вони мають почуття любові в загальнолюдському розумінні цього слова. 

[BANNER2]

У них є якісь потяги, фізіологічні прояви, але любові в широкому сенсі, права на кохання – немає.

В жодному північнокорейському фільмі ніхто ніколи не поцілувався. Було єдине, що можна назвати поцілунком, найеротичнішою сценою в їхньому кіно. Під час дощу стоїть пара 25+, він закриває себе та її парасолькою. І коли парасолька піднімається, передбачається, що вони за нею поцілувалися. Ось і все.

Читайте також: Слова «пацанов». Володимир Єрмоленко пояснює військові послання росіян українцям

Сльози

З кінця травня по кінець вересня 2024 року Північна Корея запустила 5500 повітряних куль із сміттям. Через них аеропорти Інчхон і Кімпхо в Південній Кореї зупиняли роботу сумарно на 413 хвилин 

Агенція Reuters із посиланням на чиновника в Сеулі

На відміну від простих півічнокорейців, у їхнього правителя страх, звісно, є. Кім Чен Ин навчався у Швейцарії, має доступ до всього світового порядку: політичного, естетичного, будь-якого. 

Він ​живе в іншій парадигмі, і він має страх. Якби не було страху, не було тих систем безпеки, які він вибудовує навколо себе. Я, звичайно, не був у його резиденції, але відвідав резиденцію Кіма-старшого, яку перетворили на його мавзолей. Товщина тільки в’їзної брами там більше метра. Ворота зачиняються, рухаючись, як трамвай, на металевих колесах по двох рейках.

Якщо ти живеш у країні, де всі тебе обожнюють, навіщо робити таку непереборну конструкцію? 

Хоч кримінальним кодексом релігію в КНДР заборонено, правитель є по суті Богом. Там літочислення ведеться не від Різдва Христового, а від дня народження старшого Кіма. 

Коли я опинився в Північній Кореї, були моменти, коли я ніби внутрішньо плакав. Відкрито сльози не можна було показувати. Але вони були схожі на ті справжні сльози, які були в мене, коли я вперше опинився в Освенцимі.

[BANNER3]

Я б не хотів вдаватися до порівнянь, але тоді в мене було до північнокрейців таке ж саме, найбільше співчуття. Все, що з ними відбувається – велика трагедія. 

Я навіть переглянув своє ставлення до деяких фільмів про КНДР, які вдалося зняти іншим авторам. Ці стрічки раніше мені подобались, було смішно і дивно дивитися на все це безглуздя. Але коли я опинився у Пхеньяні, то відчув жорстокосердя тих авторів, які побачили лише якусь кумедність у тому, що там коїться.

Цвинтар

«Я беззастережно виконуватиму накази верховного головнокомандувача, навіть якщо це коштуватиме мені життя»

З нотатника ліквідованого Гонг Хонг Джонга

Коли я вперше почув про участь північнокрейців у війні проти України, мене це сильно напружило. За всієї неадаптованості, відсутності бойового досвіду, вони будуть приносити багато біди. Північнокорейці дуже механістичні. 

Їхнє життя для Пхеньяна нічого не варте. Ніхто ніколи в КНДР не дізнається про ці жертви.

Коли гинуть росіяни, труни приїжджають до міст РФ, і це, так чи інакше, є фактором, який підточує громадську думку. Нехай не радикальним чином, але, тим не менш, провокує на питання щодо доцільності цієї війни.

У Північній Кореї цього немає. Скільки б не загинуло людей, там це ні на що взагалі не вплине. Ці люди не існували за життя, і не існуватимуть за смерті. Я не здивуюсь, якщо їхні тіла взагалі не привозитимуть додому. Може, у вигляді праху десь колективно поховають навіть без залучення родичів.

[BANNER4]

Де б я не був у світі, обов’язково йду на цвинтар. Те, як облаштовані місця поховання людей, як до мертвих ставляться живі, мені багато говорить про суспільство. Наприклад, моя картина Patria o Muerte («Батьківщина або смерть» – УП), яку я знімав на Кубі, починається саме з великого епізоду на цвинтарі. І це є кодом для подальшого розуміння того, що відбувається у фільмі.

Але в Північній Кореї я навіть не зміг отримати інформацію про існування кладовищ. Єдине місце, яке нагадує якимось чином цвинтар і на якому вдалося побувати – те, де знаходяться могили військових СРСР. Я потрапив туди під час покладання квітів співробітниками посольства РФ.

Це був невеликий простір, огороджений старим кам’яним парканом. В центрі – монумент у вигляді стели. Останні поховання там десь кінця 1970-х. Все це – максимум, що я побачив.

Коли знаходишся в будь-якій країні, можеш просто проїхати цвинтар, він часто знаходиться біля дороги. Але я жодного кладовища не бачив, коли мене вивозили з Пхеньяна. І коли підлітав до нього літаком – а я дуже уважно дивлюся в ілюмінатор – жодного разу не бачив цвинтаря.

Я навіть не знаю, кремують північнокорейців чи ховають у землю. Наприклад, у сусідньому Китаї люди традиційно бажають бути похованими. Але через нестачу землі держава почала заохочувати громадян до кремації. 

Якось я їхав потягом у День померлих, і бачив, як китайці масово збираються вздовж залізничних колій, просто сидять на просторах, де немає жодних надгробків, горбків. Як я потім з’ясував, там похований прах їхніх близьких. Люди знають ці місця і приходять вшанувати померлих.

Читайте також: Історикиня Лариса Якубова: «Рускій мір» схожий на тоталітарну секту, члени якої хворі на соціальну шизофренію

[UPCLUB]

Аномалія

За участь у війні проти України Путін пообіцяв Північній Кореї 600–700 тисяч тонн рису на рік та космічні технології

The Korea Herald із посиланням на депутата Ві Сон Лака 

та розвідку Південної Кореї

У Північній Кореї немає можливості хоча б подивитися на життя інших. Навіть пересуватися власною країною північнокорейці не можуть без спеціального дозволу. На виїзді з міст стоять контрольно-пропускні пункти.

Сьогодні, коли Росія змушена форсовано оформлювати видимість дружби та співпраці з КНДР, існують туристичні програми. Але навіть туристи з РФ жодним чином не впливають на збагачення досвіду північнокорейців, тому що росіян провозять автобусом за певним маршрутом до Пхеньяну. А далі – в санаторії, де вони живуть ізольовано, як у закритих таборах.

Чи розшириться світогляд північнокорейців, які потрапили на війну проти України – велике питання. 

Коли я знімав у Північній Кореї, ми туди літали єдиним літаком Владивосток – Пхеньян. Він завжди майже на сто відсотків був заповнений робітниками з КНДР, які працювали на різних об’єктах в РФ.

Цих людей у робах привозили в аеропорт їхні начальники. Робітники сідали у віддаленому куточку зали очікування. Коли їхні супроводжуючі йшли, вони ніколи не залишали цей квадрат, де не було жодної огорожі. 

Здавалося б, встань, просто підійди до кіоску, подивись на обкладинку журналів, наприклад. Просто погортай сторінки. Ні. Їм дали інструкцію: «Сидіть!». Вони і сидять.

Опинитися у вільному світі для північного корейця – шок. Про це свідчить великий відсоток самогубств серед тих небагатьох біженців, яким вдалося вирватися в Південну Корею.

Моя бабуся під час Другої світової служила на санітарному потягу. Вона розповідала про людей, які надходили до них з Ленінграду. Найбільшою проблемою було те, що одразу вони прагнули вгамувати свій голод. Це було катастрофічним стресом для їхнього організму. Якщо після довгого голоду людина багато і швидко їсть, вона вмирає. 

Чи хотів би Путін стати Кімом? Ні. Йому дуже хочеться бути рукостислим зі світовими лідерами, тому він із такою надією дивиться на Трампа, на весь цей правий реваншизм у світі та Європі. Він відчуває, що може вбудувати себе в цей праворадикальний ряд. 

Що Путіну ​​симпатично в Північній Кореї, так це те, що не потрібно взагалі щось узгоджувати з іншими. Він хотів би мати ще більше кероване та підпорядковане суспільство, з більш армійською формою відносин – впав-віджався.

[BANNER5]

Коли я спостерігаю за всім, що відбувається останніми роками, віри в людяність і людство не втрачаю. Нащо жити, якщо в тобі немає цієї віри? Знання про існування пекла та раю забезпечує гармонію в існуванні людини. І те пекло, яке ми бачимо зараз в Росії, тільки збільшує мою віру в рай.

Я впевнений, що світ ніколи не перетвориться на суцільну Північну Корею. Навіть Китай нею не стане. Це неможливо. Північна Корея – не результат еволюції. Це аномалія. 

Це – як народження дитини з трьома головами внаслідок Чорнобильської катастрофи. 

Повторення неможливе.

Євген Руденко, УП