Я навмисно сказав, що я – народний депутат, щоб мене взяли воювати – Фірсов

У нещодавньому минулому Єгор Фірсов – народний депутат та виконувач обов’язків голови Державної екологічної інспекції України. 

Нині він – командир взводу ударних БПЛА MURAMASA 109-ої бригади ТрО: разом із побратимами знищує військову техніку росіян – від легкових авто, на яких переміщується особовий склад армії РФ, до великих цілей на кшталт РСЗВ «Град» та ТОС-1А «Солнцепёк».

«Коли я тільки приїхав у 2022 році в Авдіївку і став на облік у військкомат, людей було багато, тому я вимушений був проситись у військо. І щоб підвищити ставки сказав: «Я – ексдепутат. Можу вам допомогти». Спочатку мені сказали: «Іди гуляй!». А потім такі: «А ти депутатом був якого району?». Я кажу: «Та ні! Не району! Я був народним депутатом, депутатом Верховної Ради».

Вони подумали, що я жартую, а потім у всіх них був скепсис, що я щось, типу, пороблю місяць, сфотографуюсь десь в Авдіївці і благополучно поїду. Тому мені знадобилось багато часу, щоб зламати цей стереотип», – каже Фірсов. 

Нині його рідний Донецьк окупований, як і Авдіївка, де він провів велику частину свого дитинства та юнацтва. 

«У 2022 році я йшов центральною вулицею Авдіївки і зрозумів, що колись у цю саму пору року, у цьому місці гуляв за руку з бабусею, а пізніше – зі своєю дівчиною. І я ніколи у житті не міг подумати, що саме тут будуть відбуватись військові дії. Ось такий дисонанс, до якого ти з часом звикаєш…» – констатує Фірсов.

Як у війську ставляться до його парламентського минулого і як сам він використовує статус екснардепа під час війни? Куди нині рухається ситуація на фронті і чому суспільство має уважно слухати заяви українських військових, а не західних політиків? 

Про усе це «Українська правда» поговорила з Єгором Фірсовим. Нижче – основні тези розмови. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube УП. 

«Військові повертаються з війни і нахер нікому не потрібні. Це обурює»

Якось я приїхав до Києва. Вже не пам’ятаю, який це був рік, 2022-й чи 2023-й. Заходжу у формі у вагон метро, а люди починають мені аплодувати. Я навіть розгубився, подумав, що це якийсь розіграш. Але це була просто щира реакція: вони побачили військового і почали плескати у долоні. 

Звичайно, зараз ставлення до військових змінилось: стало менш емоційне. І це нормальна історія. Мене більше засмучує і суттєво обурює інше: коли військові повертаються просто в нікуди. 

Ви собі навіть не уявляєте, яка кількість тих, хто офіційно повернувся, зараз мені пише: «Позич грошей», – бо просто хлопці не можуть знайти себе у цивільному житті, для них немає роботи.

А для їхньої реабілітації зайнятість – суттєва історія. Якщо її немає, у тебе їде дах. А якщо при цьому в тебе ще є наслідки контузій, то наслідки в такому стані які завгодно можуть бути. 

[BANNER5]

На мою думку, цю історію треба врегульовувати на законодавчому рівні, щоб люди, які пройшли війну, могли йти на держслужбу та обіймати певні посади. Державна служба – це, як правило, конкурс за критеріями освіти, досвіду роботи тощо. Але якщо обирати між людиною з такими якостями, але яка не воювала, і такою самою, але з військовим досвідом, то обов’язково треба надавати перевагу військовим, ветеранам, щоб у майбутньому наша держава будувалася саме на тих кадрах, які зараз взяли до рук зброю. 

Поки що цього розуміння ні у суспільства, ні у держави немає. Навпаки. Люди кажуть: «Ви – наші сонечки, наші герої! Молимось за вас!». Але потім ти повертаєшся з війни і нахер нікому не потрібен…

«Від новин про корупцію військових просто розриває»

Загострене відчуття справедливості – історія, яка притаманна усім військовим. Це проявляється навіть у побутових дрібницях. Особливо, коли ти дивишся новини і бачиш ту ж історію з Комарницьким.

Тема корупції і розкрадання в принципі зараз викликає у військових найбільше емоцій. 

От уявіть собі історію. Хлопці, які служать зі мною – одні з найкращих пілотів ударних БПЛА, які мають одні з найкращих показників по знищеній техніці ворога. Серед них є командир відділення. Він із Покровська, його будинок зруйнований. Після завершення служби в ЗСУ йому просто не буде куди повертатися. Хати немає! 

І тепер він бачить, як місцева влада, яка насамперед має приходити до військових і казати: «Друзі, ось вам, будь ласка, три сотки землі. Будуйтесь. А ось – кредити, пільги та інші можливості для вас, бо ви багато що зробили для цієї держави», – вона не робить цього, а натомість надає перевагу корупціонерам. 

І, звісно, це не може не обурювати. Хлопцям через це болить, їх розриває від цього. Це дуже погано впливає на їхній емоційний стан, на їхню мотивацію.

Мій друг та побратим Станіслав Асєєв у інтерв’ю вам сказав дуже правильні речі, із якими я на 100% згоден: мотивація воювати має бути насамперед особиста, а не тільки загальна, патріотична. 

Ця особиста мотивація може бути геть різна: довести щось батьку, реалізуватись, показати, хто ти, стати відомим, помститись… Серед цих причин можуть бути і дуже інтимні мотиви. Наприклад, один із моїх бійців пішов у ЗСУ після того, як його кинула дружина, зробив це через відчай. Зараз він – один із найкращих воїнів. 

[BANNER1]

«На фронті – постійний двіж. Орки штурмують на характері»

На фронті зараз далеко не найкращий час. Ба більше, місяць тому, пів року тому було набагато простіше. Наприклад, на Торецько-Покровському напрямку постійний двіж – інтенсивні штурми. Причому це навіть не натовпи орків, а два – три, яких просто на характері женуть віджимати якусь позицію. 

У небі – величезна кількість дронів, насамперед – на оптоволокні, від яких навіть РЕБ не захищає. Це значно ускладнює логістику, тому виїхати на позиції і повернутися з них – кожного разу ціла спецоперація. 

Суспільство чекає миру, щоб видихнути, але на фронті все складніше і складніше. І поки одні люди з Росії приїжджають до Саудівської Аравії говорити про мир, інші їздять по РФ, щоб знайти в якомусь Таганрозі чи Мурманську нових орків для штурмів. 

На жаль, воювати нашій країні доведеться ще як мінімум у цьому році. І до цього нам треба бути морально готовими. 

«Там, де є сучасний командир, підрозділ злітає в топ за результативністю. Там, де командир довб***б – СЗЧ»

У нас досі поширена стара модель командирів і це проблема. Із появою великої кількості нових підрозділів когось треба було призначати ними керувати. 

Уявіть собі офіцера 55 років, який 15 років прослужив у військкоматі, 10 років у 90-х пропрацював начальником якогось складу, трішки таксував, а зараз він очолив батальйон і в його підпорядкуванні, наприклад, пів тисячі людей. Як він може їх промотивувати? Як він може їм дати раду? Він не знає геть нічого! Але в нього є звання і тому він став головним. На жаль, таких випадків дуже-дуже багато. 

Зараз система почала очищення від таких командирів, але цьому була велика ціна. 

Там, де є сучасний командир, підрозділ злітає в топ за результативністю. Але таких командирів зараз великий дефіцит. І це теж проблема. 

Якщо говорити про головних сержантів, то вони мають не лише сварити бійців, але і захищати – перед військовою службою правопорядку, перед старшим командиром. Навіть якщо був «зальот». І я думаю, що моя цінність як головного сержанта полягала якраз у тому, що я був завжди за хлопців, які за будь-якої ситуації могли мені розповісти про проблему. 

Не менш важливим є і ставлення до підлеглих під час виконання завдань. Повага і довіра – ключові речі, на яких має будуватись робота підрозділу. Командир має бути менеджером і ментором. Ти також маєш слухати хлопців і десь, можливо, навіть колективно ухвалювати рішення, бо це теж важлива історія.

За офіційною статистикою, у нас зараз понад сто тисяч СЗЧ. Це дуже багато. І більша частина цих людей пішла у СЗЧ або через довбоє*ізм командування, або через його недопрацювання в частині морально психологічного забезпечення. 

Тобто коли довб***б-командир дає херові накази чи поводить себе повністю неадекватно, це призводить до того, що хлопець ставить автомат і каже: «Дякую. До побачення». І зараз стоїть величезна задача, як повертати цих бійців із СЗЧ.

Не хочу розписуватись за всіх, але хочу вам сказати, що загалом до СЗЧ-шників у війську немає якогось негативного ставлення.

[BANNER2]

«Якби не захист батьківщини, ми б ніколи не перетнулися з моїми побратимами»

Спочатку я думав, що моє минуле, політика, буде моєю перевагою на війні, але насправді це часто виявлялось недоліком.

Колись я був не тільки народним депутатом (фракції БПП – УП), але й в.о. голови Державної екологічної інспекції та намагався звільнити керівника її донецького відділення через низькі показники в роботі. І от тепер я приходжу в бригаду та дізнаюсь, що один із її ключових командирів – кум цього чоловіка, і від нього фактично десь залежить тепер моє життя. 

Інший приклад – один із членів апарату бригади, який колись був у партії Шарія. От як ідеологічно він може до мене ставитись? Люди зараз подумають: «Як же так – партія Шарія у ЗСУ». Але Збройні сили – зріз суспільства, і там є люди з абсолютно різних верств населення. 

Та й в принципі уявіть: хтось міг вчора бути таксистом чи шахтарем, а тут у його підпорядкуванні опиняється цілий народний депутат. Не виключено, що ця людина захоче самоствердитись через мене.

Зараз у моєму підрозділі усі з Донецького регіону, ми приблизно одного віку. Але, якби не захист батьківщини, ми б ніколи не перетнулися.

Мої побратими – максимально щирі люди, справжні, дуже цікаві, я ними надихаюся. І оце братерство, коли ти один одному допомагаєш, зокрема, ментально, психологічно, це дуже підтримує. Якби не вони, у мене б нічого не вийшло. 

Тому я їм дуже вдячний, що їх зустрів. Сподіваюся, що в них подібні відчуття до мене.

«Робота наших дронів на фронті – карти на перемовинах для наших дипломатів»

Я часто кажу своїм хлопцям: «Наші дрони, які прилітають у ворожу техніку – це аргументи для наших дипломатів, їхні карти на перемовинах». І моїм хлопцям це подобається. 

Суспільству я б хотів порадити дивитися не на заяви західних політиків, а на заяви українських комбригів, які зараз тримають оборону. Тому що те, що нині відбувається, умовно, під Покровськом напряму впливає на те, що буде відбуватися в умовній Саудівській Аравії. 

Водночас міжнародні делегації військових, особливо ветеранів, треба відправляти у всі куточки світу на різні перемовини. Бо вони мають унікальний досвід. Це обов’язкова історія.

[BANNER3]

Про вибори

Коли під час війни до мене звертались із Києва із пропозиціями взяти участь у виборах, я не міг повірити. Думав, що це якийсь розіграш, бо ти як військовий розумієш, все це не закінчиться скоро. І коли ти наводив цей аргумент, тобі казали: «Ні-ні-ні, повір, ти не знаєш».

Із цими пропозиціями звертались люди, які колись обіймали державні посади, які займаються політикою зараз. Виявилось, що вони вішають нині якісь свої борди, витрачають на якусь свою агітацію гроші. І я відверто завис, намагався пояснити їм, що зараз це недоречно.

Ці люди витрачають сотні тисяч, мільйони гривень на свою рекламу, свої офіси, на політику. Ці гроші нам би якраз на дрони, на покращення наших позицій, а вони їх витрачають просто в трубу, просто в нікуди. Я був шокований, що так неадекватно можна сприймати нинішню ситуацію в країні.

Я розумію суспільство, яке хоче перезавантаження, хоче видихнути. Це нормальна історія – хотіти вибори. Але умови зараз такі, що вони просто неможливі.

Я б сам із задоволенням пішов проголосував за когось чи, можливо, сам би взяв участь у виборах, але це неможливо.

Нам треба продовжувати військові дії.

Крапка. 

Софія Середа, УП