Старший сержант, кулеметник кулеметного відділення взводу вогневої підтримки 1-ої роти оперативного призначення 2-го батальйону окремого призначення ОЗСП НГУ "Азов" Єгор Бартош на псевдо "Ехо" загинув під час теракту в Оленівці

Бартош Єгор Тимофійович народився 22 липня 1989 року в місті Каспійськ у росії. Закінчив перший клас в Пушкінський загальноосвітній школі 1-3 ступенів Добринського району Липецької області. Ще малим із батьками бачив війну в Дагестані, там жили родичі мами. У 8 років переїхав до дідуся з бабусею в село Корніївку Київської області (Україна). Хлопчик був дуже прив’язаний до бабусі та дідуся. Саме вони повели його до 1-го класу Паришківської ЗОШ І-ІІІ ступеню, де він навчався до 7-го класу. Мама спробувала забрати Єгора назад до росії, але він відмовився. Відтоді про маму нічого невідомо. Батько Єгора нині проживає в росії, отож виростили та виховали його дідусь із бабусею.

Із 2004 по 2007 рік юнак навчався в Львівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Із 2007 по 2010 рік навчався в Державному вищому навчальному закладі – Київському механіко-технологічному коледжі.

Єгор був дуже товариським, веселим, любив жартувати, навколо нього завжди було багато друзів: і в школі, і в ліцеї, і в коледжі. Часто з друзями приїздив у гості до бабусі та дідуся. Коли 2014 року пішов добровольцем в АТО/ООС, понад рік тримав це в таємниці від бабусі, не хотів хвилювати. А коли після першої відпустки знову їхав у Маріуполь, то сказав бабусі: "Усе буде добре, не сумуй, я хочу, щоб ти усміхалася". Якось перебуваючи у черговій відпустці він зустрівся зі знайомою дічиною. Вона шила футболки та запропонувала пошити і йому в подарунок. Натомість Єгор, ніби щось передчуваючи, попросив її навідувати бабусю, коли він поїде. Юнак любив тварин, любив життя і мав на нього багато планів.

Із січня 2015 року захисник перебував на дійсній військовій службі в окремому загоні спеціального призначення "Азов". Від рядового солдата дослужився до старшого сержанта, брав участь у визвольних боях за Широкине, Мар’їнку, у спецопераціях по обороні Світлодарської дуги.

До початку повномасштабного вторгнення Єгор служив у відділі контррозвідки "Азову", а вже як кулеметник брав участь у героїчній обороні Маріуполя. У тій надскладній ситуації, у щоденних важких боях він жартував і підтримував усіх, займався спортом і ділився пайком із іншими. 16 травня 2022 року за наказом разом із іншими вийшов із заводу "Азовсталь" та вимушено потрапив у полон. Дуже вірив, що їх обміняють. Двоюрідний брат був дуже близьким з Єгором, завжди підтримував зв’язок, але від рідних приховував, що Єгор у полоні.

Загинув воїн 29 липня 2022 року під час терористичного акту, здійсненого рашистами в колонії військовополонених у тимчасово окупованій Оленівці Кальміуського району Донецької області.

За військову доблесть та звитягу був нагороджений:

• відзнакою Президента України "За участь в АТО" – 2016;
• нагрудним знаком "За відвагу в службі" – 2020;
• орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно) – 2022.

Подруга родини Ліда Далі знає Єгора з 2008 року:

Він був дуже добрим, чуйним, ніколи не скаржився, не нив, не мовчав, коли бачив несправедливість. Жив по совісті, був людиною честі, відповідальним, спостережливим, на нього можна було завжди покластися. Був стриманим і водночас веселим. Мав мотоцикла, любив на ньому їздити в село. Єгор не любив брехні, був прямолінійною, розумною людиною.

Тітка Єгора Наталя також долучалася до виховання небожа та щиро приятелювала з ним:

Не можу уявити, що Єгора нема, що він ніколи не спитає мене, як у мене справи. Я дуже хочу думати, що він кудись поїхав і коли-небудь повернеться. Розумію, що це неможливо, але інакше це біль, якому немає кінця...

Родина подруги Ірини з Маріуполя довгий час була дуже дружна з Єгором:

Із Єгором мій чоловік познайомився 2014 року, коли вони обидва пішли захищати Україну як добровольці. Єгор мав важке дитинство, застав іншу війну в іншій країні, коли був зовсім маленький, але не дивлячись на ті жахи, що він переніс, завдяки дідусю і бабусі став гідною людиною. Він постійно розвивався, багато читав, цікавився наукою, інженірінгом. У його кімнаті на базі "Азова" завжди були якісь плати, деталі від пристроїв, які він ремонтував, збирав у вільний час (як хобі). Якщо треба було щось із техніки відремонтувати, я завжди зверталася до Єгора. Дуже любив тварин, завів навіть на базі військовій собі кішку, обладнав для неї власні сходи, щоб вона могла вільно приходити і виходити з його кімнати, яка знаходилася на другому поверсі. Але, окрім своєї кішки,він годував ще всіх безхатніх тваринок, які прибились до Азовської бази в Маріуполі.Також Єгор завжди любив відчуття свободи, тому придбав собі мотоцикл і залюбки катався вздовж моря, щоб насолодитися вільною їздою. Завжди хотів допомогти друзям, його навіть не треба було просити, він приходив в гості, бачив, що щось треба десь зробити і сам брався. Багато часу грав у шахи. Разом із моїм чоловіком вони влаштовували цілі турніри, коли була можливість. Шахи взагалі займали велике місце в його серці. Була історія, ще при обороні селище Широкіно, що під Маріуролем, 2015 року, Єгор був на позиціях, почався жахливий обстріл і треба було бігти і ховатися в підвали, але він під російськими градами повернувся за дошкою з шахами, бо боявся, що втратить їх. За всі роки, які ми були разом, він став мені за рідного брата, бо був дуже добрий, ерудований, завжди було про що поговорити. Також Єгор, незважаючи на все, був завжди оптимістом. Будував великі плани на майбутнє. Хотів після війни побудувати свій приватний будинок десь біля моря неподалік Маріуполя, створити сім’ю повноцінну, яку не мав у дитинстві. Я втратила дуже багато друзів 2022 року при обороні Маріуполя. Але саме за "Ехо" болючіше за все, бо після його важкого, складного дитинства мені дуже хотілося, щоб така гарна людина нарешті здобула сімейне щастя і насолодилася життям. У нього був великий потенціал, це дійсно непоправна втрата для України. Мені часто сниться Єгор, ми спілкуємося у снах, нашій сім’ї його дуже не вистачає. Відчуваємо, що втратили частину власної душі...

Єгор був відкритою, світлою людиною, мав широке коло друзів. Ніколи не брехав та не любив людей, які це роблять. Завжди приходив на допомогу. Дуже любив і поважав бабусю і дідуся, які йому замінили батьків, і навіть, перебуваючи на фронті, допомагав бабусі фінансово та при найменшій нагоді приїжджав хоч на кілька днів у Корніївку. Там, на малій батьківщині, у нього було багато приятелів, друзів.

Саша Куспангалієв, друг Єгора пригадує:

Я познайомився з Єгором 2007 року на місцевій дискотеці в селі. Це була проста коротка розмова. Надвечір наступного дня до мене постукали в двері, відчинив і побачив Єгора з пляшкою пива. Він покликав мене на розмову. Мене це здивувало, адже я був старшим і спілкувався в іншому колі людей. Але вечір, проведений із ним, мені більше ніж сподобався. Наші посиденьки стали частішими і врешті це переросло у велику дружбу. Майже кожного дня він приїжджав до мене додому на велосипеді за 4 км від свого дому, і ми сиділи, спілкувалися, видумуючи різні історії. Якось він придумав записувати наші балачки на свій плеєр. Це було дуже круто, коли ми переслуховували записане. Насправді він завжди вигадував круті ідеї: наприклад, коли нам не було чого робити, він запропонував поїхати на велосипеді в місто Прилуки. Хоч і ми туди і не доїхали, але подорож була незабутня, ми повторили її 2019 року. Коли він приїхав у відпустку з АТО, то поїхали на велосипедах у колишній Новоград-Волинський. Єгор цінував природу, і ставився до неї з великою повагою. Була ситуація, коли я в кімнаті побачив павука і хотів його вбити. Єгор зупинив мене, узяв його на олівець і виніс на вулицю. Він навчив мене мене не засмічувати природу. Якщо при його присутності взяти і викинути цигарку на землю, то можна було за це отримати струсана. Дуже любив свою бабусю, у всьому допомагав, турбувався за її здоров’я. Коли він воював, то просив мене, щоб я наглядав за бабусею. Взагалі війна його дуже змінила, він подорослішав і став ще міцнішим. Менше став розповідати про свої проблеми, усе вирішував сам. У моїй пам’яті ця Людина закарбувалася назавжди як найкращий друг.

У школі села Паришків Броварського району на Київщині, де навчався Єгор Бартош, 20 квітня 2024 року встановлено меморіальну пам’ятну дошку на його честь.

Ця земля тебе не народила,

Тільки стала рідною чомусь.

Бо дала тобі орлині крила,

А любов – бабуся і дідусь.

Вічна і вдячна пам’ять воїну Єгору! Щирі співчуття родині, близьким та друзям.